Відьомська доба

… — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю познайомлю… Руденька, що з тобою?..

Червоне сонце у високих вікнах будинку під череп’яним дахом, з балконом, повитим виноградом… Тремтить мідяний флюгер, а він іде до вогнища через усю велику галявину і з усієї сили намагається не сходити з прямої, але його нестримно заносить… Запах вечора, трави, близького озера, печеної картоплі…

Назар біжить поруч і турбується:

— Клаве, ти п’яний, чи що? Клаве, чого ти? Га?..

Метушиться Юліан:

— Руда… Вибач, Клаве, дівчинці недобре зробилось, справа така, буває…

Дівчинка сидить на складаному стільчику, ховає обличчя у долонях, коліна підтягнула до підборіддя; він підійшов і тепер стоїть поруч. Дзвенить у вухах. Завмирають, але ніяк не зникнуть тонке іржання і безнадійний дзвін.

Опускається на коліна.

Не шкода елеґантних штанів. Не зважаючи на остовпілих, ображених батька і сина, відірвати руки від зарюманого дівочого обличчя… Ткнутися своїм у брудні, пропахлі димом…

— Але ж насправді нічого не змінилось, — шепоче дівчина. — І світ, і ми самі…

— Ні.

— Так… І тепер… усе повториться. Нас знову потягне ТУДИ… спіраллю… у вирву…

— Подивися на мене.

Вона ховала очі. Судомно втягувала носом солону вологу.

— Подивись… Будь ласка.

Рвучко ковтає слину. Піднімає погляд — запалений, змучений… Нещасне лисеня.

Він посміхнувся самими очима:

— І ти кажеш, світ не змінився?..

Тиша. Їх накрив непроникний прозорий ковпак — закрив од світу, тріскоту гілочок у вогні, здивованих голосів Мітеців і кумкання далеких жаб.

— Гуси, — шепоче вона.

— Що?

— Гуси…

Він озирається.

З озера повертався додому табунець білих, як літні хмари, сусідських гусей.