Відьомська доба
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Містерія часу #2
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-7092-57-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьомська доба». Краткое содержание книги:
Жагуче бажання вистрибнути на арену, куди дивиться тисяча очей, де колами лягає кольорове світло прожекторів, куди біжать ті, які старші й сміливіші. І полохлива сором’язливість, від якої тремтіли ноги та хололо серце. Як тьохкало воно, коли пилка вгризалася у скриню, куди перед тим улізли троє хлопчаків. Яка радість, що вони вийшли неушкоджені, щоправда, тільки двоє. Може, третій вискочив з іншої скрині?
Гримів оркестр, найсправжнісінький, з перламутровими барабанами і жовтими тарелями. На музиках фраки з лелітками. Аби помилуватися ними, дівчинці доводилося підводитися з місця і витягувати шию…
Біля краю арени стояла тітка в блакитній сукні й щось казала, а губи її тремтіли.
Вийшов височенний розпорядник. На його вусатому обличчі, такому самовпевненому на початку вистави, був тепер страх. Такий відвертий, що дівчинка злякалася також. Розпорядник вигукнув щось удавано веселим голосом. І дівчинка зрозуміла, що йому зовсім не весело.
Тітка в блакитному перелізла через бортик і спочатку заглядала в скрині, а потім почала хапати за плечі братів-штукарів, і дівчинка розчула, що вона каже: «Де дитина… де… облиште дурні жарти, у нього хворі нирки… Йому не можна… Віддайте…»
Біля входу на арену зібралися ще якісь люди, і всі вони чомусь насідали на розпорядника, але той не схотів з ними розмовляти, втік за оксамитову портьєру…
І згасло світло.
Хтось засміявся, хтось зааплодував, хтось засвистів. Зляканий хлопчик-сусіда заревів, і його мама схопила його на руки. Чийсь батько соромив свого сина — нема-бо чого боятися, страхополохів у цирк не пускають.
На арені хтось залементував. І хтось закричав серед публіки…
Світло заблимало, як під час аварії на космічному кораблі — у кіно.
На арені була клітка. Без дверцят; смугастий тигр стояв на штукарі: морда в нього була зачервонена. Жінка в блакитному все шукала свою дитину…
Вийшли два тигри. І лев, такий красивий, як на картинці. Дівчинка зовсім не злякалась — але поглянула на маму й відчула, як мокріє сидіння.
Вискочив чоловік зі шлангом, наче поливати квіти. І вдарив струменем тигра з червоною мордою, хотів її помити. Другий тигр стрибнув на садівника. Щось бабахнуло… дівчинка побачила, що вусатий розпорядник стріляє з пістолета.
Тоді всі кинулися до виходів, і когось придавили.
Приборкувач у червоному. І також почав стріляти.
…Її роз’єднали з мамою… Вона наштовхнулася на чоловіка з таким жахливим обличчям… ма-мо… Вітаю з поверненням у себе, Клавдію.
Тієї миті, коли дівчинка зникла в натовпі, наче плівка луснула в його мозку. Він УЧУВ.
Збиваючи зустрічних, він кинувся до службового виходу. Через арену, по уламках магічних скринь. Так собака біжить по стиглому сліду. Що ось-ось загубиться…
«Швидка допомога» від’їжджала. Він закричав поліціянтові, аби зупинив, але той розгубився, не зрозумів; тоді Клавдій вихопив пістолет і вистрілив у колеса машини.
— Інквізиція!..
Тицьнув значок поліцейському та кинувся до «Швидкої». Ще не відчиняючи дверцят, він відчув хижу готовність відьми.
Поруч із водієм сидів юнак у капелюсі та франтівській краватці; Клавдій різко викинув зціплені руки в напрямку його звужених очей. Застогнав поранений на ношах.
Хлопець схопив себе за горло. Вигнувся, намагаючись вислизнути з інквізиторської хватки; бліді щоки позеленіли. Потужна агресія — але слабкий захист…
Юнак заверещав; маринарка на грудях розійшлася, і на них натягнулася шовкова сорочка окреслюючи дівочі перса. Клавдій ударив ще. І ще раз — але це вже було зайвою жорстокістю. Відьма знепритомніла.
Водій дивився з широко відкритим ротом, і в очах його Клавдій побачив себе — бузувіра, який знущається над жінкою. Якщо й виявився хлопець у капелюсі дівчиною — це не привід, аби стріляти в машину.
— Інквізиція, — з огидою вимовив Клавдій.
До машини бігли. З усіх боків.
«… Хто дивиться збоку — дивується і лякається. Інквізитор уражає відьму, не торкаючись її, одним нечутним наказом. Знаки вирізьблюються на камені та карбуються на залізі — вони допомагають тримати добродійок моїх у шорах. Знак — щит, а інколи й вістря. Але не у відкритому двобої. Дехто з братів моїх матеріалізує знак просто в повітрі — але для багатьох це неможливо, та й рідко призводить до перемоги… бо знак у повітрі потребує великих зусиль. А натомість дає зовсім мало.