Відьомська доба
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Містерія часу #2
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-7092-57-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьомська доба». Краткое содержание книги:
Воно виявилося коротким і без болю. Просто. Слово з трьох букв: УСЕ.
От тепер усе. Навіть якась полегкість; вона не може пояснити, чому так трапилося. Не знає таких слів. Просто відчуває. Як лисиця усвідомлює мить, коли лисеня більше не потребує її опіки.
Усе.
Руда вислизнула з-під ковдри і почала одягатися.
Зламана «блискавка» змусила її нечутно розплакатися. Утрата цноти, якщо її можна втратити вдруге.
Вона знала, де в Назара зберігається голка з нитками. Сама туди поклала; Назар спав, зморшка на переніссі хлопця все глибшала, а колишня його наречена зашивала джинси просто на собі. Стібок до стібка, приглушене шипіння, коли голка встромилася у тіло.
Він прокинеться і відчує полегшення. І сам собі не зізнається у ньому — уявлятиме себе ображеним, зрадженим… Але головним буде почуття свободи. Доктор Мітець це, напевне, оцінить.
Івга перекусила нитку. Назар спав, під темною стелею плив вітрильник, що разом зі світлом утратив усю свою чарівність. Усе.
Вже на порозі вона подумала, чи не лишити записку.
Але в неї не було ні чим, ні на чому. Ні задля чого, головне.
Вона вийшла і м’яко причинила за собою двері. Назавжди.
Розділ 9
Вже на порозі вона подумала, чи не лишити записку.
«…Брати мої Інквізитори питають мене про природу матері-відьми, матки. Навіть служниця допитується про це… і коли я кажу, що звертатися треба не до мене, а до пані матки… виникають чутки, що старий Оль збожеволів.
Але що мої припущення?.. Іноді думаю — матка не народжується одна. Багато їх з’являється водночас, щоб у жорстоких сутичках уціліла найсильніша.
…довга, тепла осінь; я звелів… постелити в кабінеті замість килима. Їхній запах збадьорює, шурхіт заспокоює. Але пилюга призводить до кашлю, цілу ніч не міг заснути й звелів зібрати і винести.
На трьох головних площах учора… нові вогнища…
Природа ЇХНЯ незбагненна. Ми можемо уявити себе гусінню, яка гризе листя, — бо голод властивий і нам. Можемо поставити себе на місце оленя, який злягається зі своєю обраницею, бо й хіть нам не чужа. Але нікому з нас не зрозуміти відьми-матки… Чому вона народжує своїх дітей? Чому нищить їх? Коли марнославний владар проливає кров своїх і чужих підданців — зрозуміло, бо й ми всі знайомі з гордощами. Коли лікар дозволяє хворобі розвинутись, аби потім взяти втричі з розпачливих хворих — це захланність подолала сумління його. Пані добродійки мої не марнославні і не жадібні. Ні влада, ні гроші не потрібні їм, не відчувають вони голоду. Не відають хіті. Не розуміють вони, що є добро і що — зло. Вони невинні.
І занапащують нас одним своїм існуванням…»
— …Панно… Лис. Пан Великий Інквізитор сьогодні більше не потребує ваших послуг. Зараз вас відвезуть додому.
— Я сама дійду, — автоматично зреагувала вона на примус. Референт — не Міран — сумно похитав головою:
— Такі вказівки пана Інквізитора. За вами зайдуть.
— Пан Великий Інквізитор не бажає мене бачити? Навіть на хвилинку?
Референт розвів руки:
— Він страшенно зайнятий. Я нічого не можу змінити. Нічого.
Проводир був знайомий їй — миршавий чоловічок, усе життя на другорядних ролях, і задоволений; Івга пам’ятала його веселу вдачу. Тим неприємнішою була його сьогоднішня похмурість. Він ледве розтулив рот, аби привітатися.
— Щось трапилось? Неприємності?
Не відповів; можливо, не розчув питання. Івга ледве встигала за ним. Вічний асистент чомусь ніколи не користувався ліфтами і вів її хитросплетіннями коридорів і сходів; поруч з головним входом завагався:
— Попрошу вас зачекати в машині… Ні. Йдіть зі мною. Це ненадовго.
Івга впокорено попленталася за сутулою спиною. Скоро вона зовсім втратила орієнтацію; просторі коридори-зали змінилися темними щілинами, мов у якомусь провінційному готелі. Нарешті провідник зупинився і відчинив перед Івгою скляні двері, замазані білою лікарняною фарбою.
Тут були люди. На довгій лаві вздовж стіни сиділо кілька жінок — і мовчазний охоронець у кріслі навпроти інших, броньованих дверей.
У неї пересохло в роті. Незрозуміло — чому.
— Зачекайте, — проводир кивнув їй на вільне крісло і поквапно рушив до дверей, виймаючи з папки якісь папери; охоронець упіймав його погляд, і дівчина помітила, як асистент вказав на неї очима — простеж.
Сіла на краєчок крісла.
З напружених, незручних поз чотирьох жінок видно було, що всі вони чекали: стара, жінка середніх років і двоє дівчат. Жодна з них не була схожа на іншу, але Івга виразно відчувала якусь спорідненість, що об’єднувала їх міцніше, ніж спільна лава.