Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Нарешті всі формальності було закінчено, й Гайдук вилетів до Швейцарії на спеціально зафрахтованому київським офісом компанії «Macrosoft-Power» невеличкому літаку «Сессна-Шкода»-60б РС серії «Skyarrow»: у розкішному салоні літака, розрахованого на п'ятнадцять УІР-осіб, розмістилися троє охоронців, майор РОК Коваль, призначений новим військовим аташе України-Руси до Швейцарії, Невінчаний та Гайдук.
Генерал летів у похмурому настрої, навіть його улюблене віскі «Бурбон», принесене гарненькою стюардесою, не потішило його: Гайдука переслідувало почуття провини перед Олею, яку хотів взяти з собою до Локарно, щоб хоч трохи розвіялася, відпочила від виснажливої роботи. Василь Воля за нашіптуванням Богошитської відсторонив Олю від діяльності в оргбюро (фактично — канцелярії президента) і призначив її заступником міністра соціальної опіки, де Оля відповідала за найважчий напрям: надання допомоги новим, пов'язаним з Великим Вибухом і Великою Темрявою, спільнотам — слизовикам.
Оля не відмовилась від нової роботи — навпаки, з головою поринула в цю діяльність, яка в більшості революціонерів і будівничих держави викликала огиду. Як людина горда, вона не поскаржилася Гайдуку на несправедливе призначення, на яке погодився її колишній найбільший друг і товариш по революції Василь Воля (Оля хотіла взяти на себе в канцелярії президента відповідальність за встановлення і підтримання контактів з містами і землями нової держави); вона не розповідала чоловікові про дрібні інтриги Богошитської (він знав про це з інших джерел). Оля не хотіла визнати справедливість другого «закону Гайдука»: революційна солідарність закінчується в момент розподілу посад у новій владі. Але він бачив, як дружина страждає від несправедливості. За своєю посадою, надто низькою в ієрархії нової держави, Оля не мала ніякої можливості зустрічатися з Василем Волею, якого вона за допомогою батька врятувала від неминучої смерті в 2076 році, коли ЛУК був розгромлений ДерВаром через агента-провокатора, що втерся в довір'я Василя Волі.
Гайдук з сумом згадував, як пізно повертається додому змарніла дружина, яка всю свою енергію віддає новій справі — допомозі тим нещасним людиноподібним істотам, що творили групи слизовиків. Оля не хотіла нічого їсти, ні розповідати, ні читати, ні навіть кохатися — тільки спати.
Літак, що летів на висоті три тисячі метрів, не зачіпаючи чорні хмари, які супроводжували їх від самого Гостомеля, почав знижуватись. Раптом небо над ними роз'яснилося, наче в крижаному шарі хмар виникла ополонка, і Гайдук побачив унизу блакитну гладінь озера Лаго-Маджоре, оточеного зусібіч темно-зеленими ближніми й синіми — дальніми — горами. Це були Альпи, але лагідні, майже ніжні вигини їхніх схилів ні в чому не нагадували ті суворі, стрімкі гостроверхі, вкриті сяючою кригою та снігом неприступні вершини, що запам'яталися Гайдукові, коли був у Берні й поїхав у гори з добрим другом, начальником департаменту контррозвідки Швейцарії Морісом Швайнштайгером. Їхали в гори (це було взимку) жовтим залізничним потягом, потім піднімалися фунікулером, пересіли у вагончики підйомників — серце завмерло від жаху, коли вагончик, розхитуючись на вітрі, завис над засніженою прірвою; нарешті опинилися на вершині гори Шільтгорн, яку обступали такі ж непривітні, сланцевого кольору стрімкі вершини, засипані снігом, випили доброго німецького пива й з'їли неймовірних розмірів шніцель.
Альпи довкола Локарно були зовсім інші — не німецькі, схожі на суворих тевтонських рицарів, а жіночні, італійські.
Пасажири літака заніміли від захвату: вони з монохромної, сумної київської дійсності потрапили до кольорового, забутого ними світу казки — наче більма з очей зійшли.
— Бляха-муха… — вимовив Невінчаний. — Невже так у житті буває?
І почав витирати пальцем очі, щоб зупинити сльози.
Гайдукові перехопило горло, коли побачив гондолу — чорну, з золотим візерунком, що тихо пливла по озеру.
Літак повільно спускався вздовж берега, паралельно до пан'європейської автостради Е-Зб. Пілот пояснив, що сідатимуть на штучну бетонну платформу-смугу, побудовану поряд з автострадою.
«Сессна-Шкода» навдивовижу м'яко зупинилася метрах у десяти від краю посадочної смуги, за яким можна було побачити прозору воду, білі яхти, що гойдалися біля причалів «Marina-Locarno».