Над Шпрее клубочаться хмари

Порух руки — і стрічка з тихим сичанням закрутилась у зворотному напрямку.

Перед тим, як знову переключити магнітофон па відтворення звуку, рука молодшого на мить заклякла в повітрі.

— Ну ж бо!

Пальці випростались і лягли на клавіатуру настройки, потім безіменний з силою натиснув на білий пластмасовий клавіш.

Диски знову плавно закружляли. Тепер у безмовному шереху стрічки, що передувало народженню слів, обом вчувалося не мовчання, а затамований подих, що ось-ось прорветься пафосом якихось особливо значних слів. Та перша фраза прозвучала по-буденному просто, в її інтонації все було до дрібниць звичним.

«Я уявила, як ви повернетесь додому, мої рідні, вкрай змучені, приголомшені тим, що сталося, і мені схотілося бодай у такий спосіб опинитися поруч, поговорити з вами хоч кілька хвилин. Це та розмова, що так і не відбулася між нами, бо ви завжди її уникали, керуючись неписаними законами того фальшивого гуманізму, за яким навіть приречену людину годиться до останнього дурити словами втіхи і розради. Знали б ви, наскільки це негуманно! Мені здається, що стіни нашої квартири аж відлунюють тими словами, які я промовляла тут уголос, коли лишалася вдома сама. Та годі про це, стрічка невпинно біжить, у мене таке враження, ніби я вся мушу вкластися в її вузьке ложе, в ті кілька десятків метрів, що відмірюють короткий, час моєї з вами розмови. Як я шкодую тепер, що не взялася писати вам загодя, коли моя права рука не боліла так нестерпно і я могла ще тримати олівець! Біг стрічки просто паралізує мою думку, всі зарані приготовлені, повні, як добірне зерно, слова розсипаються, мішаючись з відсіяною половою. Я мушу зараз спинити магнітофон, трохи полежати, ще раз зважити те, в чому мушу вам звіритись і в чому хочу переконати… Ну от, трохи зібралася з думками. Вас, певно, здивувало слово «звіритись»? Адже обом вам, тобі, мій любий Себастьяне, і тобі, маленький мій Ернесте, — не ображайся, для матерів навіть дорослі діти завжди здаються маленькими! — так от, обом вам здавалося, що ви знаєте, мене, як п’ять пальців на власній руці. До певного часу так воно і було. Та внутрішній світ людини підпорядкований, на щастя, тим же законам, що і все живе. Без невпинного обміну речовин живий організм умирає. Кожної миті він мусить щось віддавати і щось вбирати в себе. Для мене, замкнутої в родинному колі, таким поживним середовищем була твоя підпільна діяльність, Себастьяне! Я тремтіла за тебе, за тендітність нашого щастя, яке могло зламатися кожного разу, коли ти виходив з дому, вболівала за успіх кожної дорученої тобі справи, пишалася тобою, водночас нарікаючи на ті риси твоєї вдачі, що штовхнули тебе на такий небезпечний шлях. І я прагнула, з усіх сил прагнула бодай вдома забезпечити для тебе можливий спокій, ті дрібні вигоди, які дали б тобі змогу спочити, беручи на себе весь буденний клопіт, ховаючи сум’яття свого серця, зберігаючи добрий гумор, такий несумісний з усім, що коїлося навколо. Ні, ні, не думай, ніби я вихваляюсь цим. Я давала далеко менше, ніж брала від тебе!