Кров і пісок

Насйональ сів на диван, похнюпився й крутив у руках капелюх, не зважуючись звести погляд на дружину свого маестро. Як вона змарніла! Під почервонілими очима залягли темні тіні. Щоки і кінчик носа здавалися покритими рожевим лаком — так були натерті носовичком.

— Розкажіть мені всю правду, Себастьяне. Ви добрий чоловік, найкращий Хуанів друг. Забудьте, як вас вилаяла тоді мати. Ви ж бо знаєте, вона жінка запальна, але добра. Покричала трохи й заспокоїлась. Не зважайте на неї.

Бандерильєро згідно кивав головою, чекаючи запитань. Про що саме хоче довідатися від нього сеньйора Кармен?..

— Розкажіть, як усе було в Рінконаді. Що ви бачили там, а як не бачили, то могли здогадатися?

Добрий, славний Насйональ! З яким благородним обуренням підвів він голову, радий, що може втішити цю бідолашну!.. Що він там бачив? Нічого поганого!

— Присягаюся рідним батьком, присягаюся своїми ідеями!

Насйональ не вагаючись присягнувся найсвятішим для нього — своїми переконаннями, — бо таки справді нічого не бачив. А як не бачив, то нічого й не сталося — робив він висновок, пишаючись своєю мудрою проникливістю.

— Я гадаю, вони просто друзі, тільки й усього... Може, раніше щось і було, цього я не знаю. Ходили чутки... Люди плещуть язиками... раді намолоти сім мішків гречаної вовни! Ви не зважайте, сеньє Кармен. Живіть і веселіться — іншої правди на світі нема!

Та Кармен допитувалася далі. То що ж усе-таки було в маєтку?.. Адже маєток — то її дім, і виходить, чоловік не просто зрадив її, а й учинив блюзнірство, завдав їй особистої образи. Ось що найдужче обурювало Кармен.

— Ви гадаєте, я зовсім дурна, Себастьяне? Я все бачу. Відколи він почав задивлятись на цю сеньйору — не знаю, як там у них усе почалося, — я відразу помітила — з Хуаном діється щось не те. А того дня, коли він убив на її честь бика і прийшов додому з діамантовим перснем, я зрозуміла, які між ними взаємини, і мені хотілося схопити той перстень і затоптати його в землю... Відтоді я знаю про все... про все! Завжди знайдуться люди, що принесуть тобі плітку — їм приємно, коли хтось мучиться. А ті двоє і не ховалися, на очах у всіх їздили верхи, ніби вони подружжя, ніби двоє циганів, що мандрують від ярмарку до ярмарку. Коли ми жили в маєтку, мені розповідали про все, що робить Хуан, та й у Санлукар чутки доходили...

Побачивши, що схвильована Кармен ось-ось заплаче, Насйональ поквапився перебити її:

— І ви вірите в ці брехні, дитино? Невже не розумієте, що все це вигадки? Люди заздрять вам і тому бажають лиха.

— Ні, я Хуана знаю. Ви гадаєте, він зраджує мене вперше?.. Такий він є, й іншим ніколи не стане. Будь прокляте це ремесло, що робить чоловіків божевільними! Уже через два роки по тому, як ми побралися, він завів шури-мури з дівчиною, що торгувала м’ясом на ринку. Як я страждала, коли довідалася про це!.. Але й словом не прохопилась, і він досі думає, ніби я нічого не знаю. А потім — скільки їх у нього було! Танцівниці з кафешантанів, потіпахи, що вештаються по тавернах, і навіть повії з домів розпусти... Годі порахувати, скільки їх пройшло крізь його руки, — десятки! — і я мовчала, аби тільки зберегти мир у домі. Але ця, що в нього тепер, зовсім не така, як інші. Хуан схибнувся на ній. Він наче здурів, і я знаю, що принижувався хтозна-як, аби тільки ця жінка не витурила його за двері, згадавши, що вона вельможна дама і не личить їй водитися з тореро... Тепер вона поїхала. Хіба ви не знаєте? Атож, поїхала, бо в Севільї вона, бачте, знудилася. Мені розповідають усе. Поїхала, навіть не попрощавшися з Хуаном, і коли він прийшов до неї другого дня — двері замкнені. І ось тепер він никає, як хворий кінь, ходить із друзями, а в самого обличчя, мов у мерця, і п’є з розпуки, додому ж вертається, як побитий. Ні, він не забуває тієї жінки. Сеньйор, бачте, пишався, що його кохає така висока пані, і тепер, коли вона покинула його, дуріє з горя. Ох, який же він мені осоружний! Він мені більше не чоловік, ми з ним стали чужі одне одному. Майже не розмовляємо, лише вряди-годи перемовимося словом, та й то ворожим. Ніби незнайомі люди. Я сплю нагорі сама, а він — унизу, в кімнаті, що виходить у патіо. І бог свідок — ми вже ніколи не будемо разом! Досі я все прощала йому: мовляв, таке вже їхнє кляте ремесло, нікуди від цього не дінешся, адже тореро переконані, що всі жінки упадають за ними... але тепер я не хочу навіть дивитися на нього, такий він мені бридкий.