Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Та вони не втікають, бо за ними ж ніхто не женеться, — підійшов до нас Михно, — а ото рознесли в пух і прах твій штаб, Коляда, — щоб попередити. Так і знай.
— Це провокація! — верескнув Коляда. — Змова проти мене.
— Відставити крик! — наказав я. — Вам, Коляда, треба було вийти з нами на балкон і пояснити людям, як і чим ви їх годуєте. Завтра на сніданок щоб була мені каша з м’ясом!
— Каша з м’ясом? — перепитав Коляда. — Де я її візьму?
— Де хочете!
Я не хотів більше говорити з цим чоловіком! Треба було думати, як нам повестися в цій обстановці. Люди пішли від комендатури не для того, щоб втихомиритись. Мовляв, погаласували й досить. Отой простріл з панцер-фауста — то тільки знак, попередження, а все найтяжче — ще попереду. Я боявся, що стануть палити й трощити все довкола, що виникнуть сутички з американською охороною, дійде до стрілянини, поллється кров. Підполковник Сейс запропонував усім спуститися вниз до його штабу, негайно зв’язався по рації з своїм командуванням, стали прибувати з повідомленнями його офіцери, на щастя, повернувся з міста й Попов, вскочив до штабу розпарений, здивований і навіть розгублений, що для нього було зовсім невластиво.
— Що таке? — вигукнув він ще з порога. — Мені сказали, що по вас били ракетою? Що розгромили їдальню збірного пункту?
Підполковник Сейс заявив, що він вимушений попросити в командування два броньовики. Це трохи втихомирить гарячі голови.
— Голови втихомирюють не броньовиками, — сказав я, — ми з майором Михном зараз ідемо до наших людей і зробимо все для їхнього заспокоєння. Тому я просив би вас обійтися без збройної сили.
— Я вже безсилий, — розвів руками Сейс, — тепер я тільки виконавець наказів вищого командування.
Я мовчки кивнув Гаврилові Панасовичу, і ми вийшли. Попов наздогнав нас у коридорі, забіг наперед.
— Капітане! Підполковник Сейс пропонує послати з вами для охорони відділення військових поліцейських. Так буде краще.
— Подякуйте підполковнику, — сказав я, — але ми підемо без охорони. Це наша внутрішня справа, американцям не варто втручатися.
Коли ми вже були назовні, Гаврило Панасович попередив мене:
— Майте на увазі, Миколо Федоровичу, я без зброї. В Коляди в того понапихано пістолетів у всіх кишенях, а мене щось до цього заліза не дуже тягне. Я заспокоїв його:
— Стріляти нам не доведеться. Я б теж викинув свій пістолет, та він у мене іменний, багато з ним пов’язано, і служба вимагає. Але тепер наша місія — миротворча. Ніяк не можу зрозуміти одного: чому ніхто не прийшов до мене і не сказав про те, що назріває? Ну, просто прийшли б і поскаржилися. Є ж тут командири, скільки разів зустрічався з ними, обходив корпуси, знайомився з народом. Чому ж ніхто — жодної вимоги, жодного побажання?
— Надто багато блиску у вас, товаришу капітан. Погони блищать, ордени блищать, чоботи блищать, і весь капітан блищить і сяє — ні підступитися, ні поглянути. Ви з першого дня як заявили: «Ми зробимо все, щоб усіх вас зібрати і відправити…» Так і пішло: ми — ви. «Ми» — перший сорт, вища влада, «ви» — сорт другий, попихачі, щось ніби неживі предмети…
— Я ніколи такого і в гадці не мав!
— В гадці не було, а в словах було! А оця ідіотська воєнізація збірного пункту? Стройова підготовка, перевірки, патрулі, днювальні-переднювальні… Всі сподівалися: приїде представник радянського командування — поламає всю цю механіку. А представник прибув — і ну гратися в солдатиків і собі… Ось ми з вами йдемо вулицями вже не мирними, а збунтованими. Небезпечно, героїчно і як же благородно! Двоє проти стількох тисяч! Але де ж ці тисячі? Ніхто не нападає на нас, ніхто не вигукує своїх вимог, ніхто не виходить назустріч для переговорів або хоч для того, щоб почути наші обіцянки-цяцянки…
Справді ми йшли пустельними вулицями. Але зовсім неподалік чутно було гамір і гудіння натовпів, я завертав туди, ми доволі швидко опинялися там, — і знову пустка, жодної душі, настороженість і темне очікування довкола. Знову й знову кидався я на гук натовпів, а вони щезали переді мною, мов дим на вітрі, я вдарявся грудьми об порожнечу і мав би безпорадно впасти, коли б не іронічні зауваження Гаврила Панасовича, що з мого помічника перетворився на якогось третейського суддю, на мудрого спостерігача і провісника всього, що станеться.
— Отак ходити однаково що воду ножем різати, — сказав Гаврило Панасович.
— Але чому, чому вони мене уникають?
— А що ви їм скажете? Слова їм непотрібні. Я ж казав уже: народ озвірів, побачивши, що начальство прикотило з Хемера і поїхало собі, не кивнувши й пальцем, щоб щось змінити. Від того, що ви з підполковником Дурасом носи один перед одним дерли, нікому ж не стало краще й на крихту.