Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Обідали в підполковника Сейса. Американець виставив цілу батарею віскі, шофер підполковника Дураса приніс кілька пляшок горілки, яких я вже й забув, коли бачив востаннє. Замість звичних пісних консервів, до яких я ніяк тут не міг призвичаїтися, сьогодні були товстелезні біфштекси, свинячі реберця з капустою, смажена печінка.
— Ну, живуть! — мурчав розплямканий Дурас. — Ну, прохіндеї! Ми в Хемері на сухому пайку, а в них тут варене й парене! Це в тебе що, фронтовий досвід, капітане?
Я й сам не знав, звідки все це добро, Попов переклав слова Дураса Сейсу, той усміхнено кивнув на Коляду, який мовчки запихався смажениною в кінці столу.
— Це все містер Коляда. Справжній радянський бізнесмен!
— Ти там мені підбізнесменив? — спитав Коляду Дурас.
— Так точно, товаришу підполковник! — підхопився той. — Все вже в машині.
— Порядок у танкових військах, — вдоволено витер масні губи підполковник, — Армія держиться на таких офіцерах, як старший лейтенант Коляда. Пойняв, капітане?
Вже згодом тільки майор Михно пояснив мені причину такої прихильності Дураса до нашого Коляди. Визволений з німецького табору американцями Коляда якось одразу здобув їхнє довір’я і став мовби радником з німецьких питань. Керувався не так знанням (бо що можеш знати, сидячи в концтаборі), як по надприродним нюхом, між іншим, знайшов і ці казарми в Оссендорфі, та справа не в казармах і навіть не в цілих арсеналах зброї, яка тут зберігалася, а в прихованих тут величезних запасах чорної кави в зернах. Сотні п’ятдесятикілограмових мішків кави, здається, з самої Бразілії. Для німців це однаково, що золото. За торбинку кави тут можна виміняти будинок, десяток корів або свиней, автомобілі, жінку — що завгодно. Для американців приватна власність — недоторкана, от і сталося так, що Коляда став єдиним розпорядником цього воістину золотого запасу. Підполковник Сейс поставив охорону біля того складу, а хазяїн — Коляда.
— Чому ж він не доповів про це мені? — обурився я.
— Бо в нього покровитель — підполковник Дурас. Як тільки той сюди — Коляда йому мішок кави в машину. Сейса він не може купити так нахабно, але підмащується непомітно: то свіжини на обід, то сервіз з саксонської порцеляни, то бокали з богемського скла…
Це була, сказати б, запізніла інформація, яку я отримав згодом, після тих подій, які мало не скінчилися трагедією. А коли б я знав усе це до того — чи зумів би зупинити те, що назрівало в Оссендорфі непомітно, повільно, але не відворотньо? Навряд. і ніхто б не зумів, ніяка сила, бо військова машина — чи то наша, чи то союзницька, — налагоджена й спрямована тільки на нищення супротивника, на придушення і спаралізування, глуха на просьби й благання, чужа звичайним людським почуттям, — цей сліпий механізм далі гарчав би своїми безжальними трибками, перемелюючи все, що хотіло бути живим, на якусь невиразну, мертвотну кашу покірливості й нікчемності.
Але вся гігантська ієрархія союзницького командування зовсім забула про одну просту річ: люди, хоч які вони нещасні, безправні, упосліджені,— не хочуть бути ніким і нічим, ніяка сила, навіть усі армії світу, ніколи не змусять їх до цього.
Я теж входив у велику союзницьку ієрархію, отож мав відповідно поплатитися за це ще того дня.
Відкозирявши машині, яка повезла підполковника Дураса і майора Йоткова, перекинувшись не без допомоги Попова, ясна річ, кількома словами з веселеньким після руської горілки Сейсом, я спитав майора Михна, який обачливо мовчав при високих гостях, чи не зміг би він трохи пройтися разом зі мною по збірному пункту? «Пройтися по збірному пункту» аж ніяк не належало до надто вишуканих словосполучень, і моя шкільна вчителька Наталія Іванівна Лось за такий вислів неодмінно виставила б мені «двійку», та коли ти щойно позбувся доволі настирливого начальства, коли твоя міцна селянська голова гуде від незвичної заморської випивки і коли в тобі й досі все дрижить і колотиться од темного погляду довгих очей, заради яких готовий на все, — то тут уже не до точності вислову.