Тисячолітній Миколай

Я підніс руку, щоб бодай трохи втихомирити натовп, крикнув раз і вдруге: «Товариші! Товариші!»

Глас вопіющого…

Хоч ще не зайшло сонце і було світло, над людським стиском палало безліч факелів. Не так вогонь, як кіптява, але запалено їх і не для вогню та світла, а щоб підсилити враження незгоди, гніву й протесту. Мабуть, ті факели знайшли на есесівських складах з покинутою амуніцією, бо й вони, виходить, були «на озброєнні» танкових дивізій, щоб при відступах палити українські й білоруські села, А тепер що ж? Вчорашні мої фронтові побратими зчиняють заколот проти мене з оцими фашистськими факелами? Ну, гаразд. А коли вони на тих складах знайшли ще й дещо ваговитіше? Знайшов же Коляда цілі тонни кави.

В людській масі змішалося, втонуло, зникло все, що з такою солдафонською запопадливістю впроваджувалося в тимчасове життя цих щасливо-нещасних людей. Ні полків, ні батальйонів, ніяких командирів і начальників, всі рівні, всі однакові, всі об’єднані єдиним святим бажанням «До-мой!», всі заявляють про свою людську повноправність: «Мя-са!»

Ще зовсім недавно, ніби вчора, ці люди святкували день Перемоги, були радісні, добрі, розчулені, тоді чоловіки випустили наперед жіноцтво, щоб воно прикрасило й заквітчало великий день, освітило його ніжним сяйвом своїх лиць, а сьогодні всі були темнолиці, несамовиті й нещадні, чоловіки, як і належало, вели перед, жінки гуртувалися позаду, прикривали тил, закликали, підбадьорювали, надихали. Все, як у пісні: «Я на подвиг тебя провожала, над страною гремела гроза». і так далі. Не заздрив я тим, проти кого проводжали на подвиг своїх чоловіків отакі жінки, ой, не заздрив! А тут ще моє досвідчене фронтове око помітило якусь підозрілу метушняву на лівому фланзі. Центральна частина дружно обстрілювала нас двома замашними словами, правий фланг підтримував, жіноцтво з тилу додавало й собі, а от лівий фланг мовчки метушився, і ця мовчазність непокоїла мене і не подобалася більше, ніж крик. Щось там було, щось приховувалося, щось готувалося, але що? Я вже хотів був спитати Гаврила Панасовича, він тут досвідченіший, може, здогадається, та саме цієї миті лівий фланг розсипався, передні ряди розскочилися в боки, звільняючи простір для того, що ховалося за ними, з того простору вдарив потужний сніп червоного вогню, стукнуло й грюкнуло, довжелезний присадистий корпус комендатури мовби аж підстрибнув у повітря, а тоді присів і став розвалюватися на шмаття. Та то тільки здалося в першу мить потрясіння. Міцний корпус вистояв, тільки правий його край оповився хмарою червонуватого цегляного пороху, а коли та хмара трохи розвіялася, стало видно, що ріг будинку з усіма нижніми кімнатами щез безслідно.