Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Це щось ніби з «Солдата Швейка», — без особливої поштивості до моєї персони зауважив Гаврило Панасович, — давайте я спробую сам як зумію.
І він, вимучуючи з себе щось дуже віддалено схоже на англійські слова, помагаючи собі пальцями рук, ліктями, колінами, надимаючи щоки, плямкаючи і моргаючи, спробував пояснити Сейсові про невдоволеність людей харчуванням. Американець зрозумів тільки одне слово: продукти.
— Продукти? — спокійно перепитав він. — Продукти о’кей!
Тоді майор Михно вишкріб з своєї пам’яті англійське слово «м’ясо» і зробив марну спробу просвітити союзника: мовляв, радянська людина без м’яса ніяк не може.
— М’ясо? — американець радісно ляснув себе по стегну. — М’ясо о’кей!
Я зітхнув. Проклята німота людська. Стоїш перед людиною, як перед непробивним муром. Звичайне малесеньке слово відчинило б тобі всі брами в чужій душі, але ти не знаєш того слова, не вмієш його вимовити.
— Ми так проокеємо тут усе на світі,— сказав я Гаврилові Панасовичу. — Може, нам треба було б самим негайно скликати всіх командирів полків і батальйонів, а там, може, з’явився б Попов, тоді запросили б підполковника і поговорили з усіма…
Ординарець приніс термос з кип’ятком, Сейс сам розставив на столі чашечки, став мудрувати з розчинною кавою. Життя в порошку!
Підполковник займав «генеральську» кімнату на другому поверсі. Люстра, багато мебльована, у відгородженій ширмою ніші маленька спальня, велика ванна кімната, туалет, двоє вікон і широкий балкон. Приблизно таку саму кімнату надано й мені, тільки що без балкона. Балкон був своєрідним привілеєм американського коменданта.
Двері на балкон були відхилені, і всі звуки ззовні легко проникали до кімнати. Поки Сейс ворожив над кавою, моє вухо вловило щось досить тривожне. Віддалений шум, тяжкий шерех, гучання голосів. Десь у харчоблоках кінчалася вечеря, роти й батальйони шикувалися, щоб строєм, з піснею розходитися по своїх корпусах, але, здається, сьогодні не було звичного строю, який мовби й не ступає по землі, а летить над нею, тільки виклацуючи підошвами залізний ритм, натомість вчувалася безладна маса; і не було розмаршировування-розтікання по домівках, а сунулася та маса сюди, ближче й ближче, тяжче і загрозливіше; і не улюблена пісня всіх старшин Червоної Армії «Р-рас-проща-алася с Нюрой чернобро-овой у мосточка около реки…» спурхувала над безтурботною шеренгою, а щось коротке, як удар, мов тисячогруде зітхання.
Я підвівся і пішов до балконних дверей. Сейс облишив каву, запитально поглянув на мене, на майора Михна. Гаврило Панасович знизав плечима, мовляв, я ж хотів попередити — забракло слів. Я відчинив двері ширше. Тепер уже не було сумніву: величезна людська маса сунулася з глибини табору сюди, до комендатури, вона вже, мабуть, затопила безмежний Плац у центрі, тепер втискується в горловини бічних вулиць, щоб вихлюпнутися на всю широчінь головного проїзду і взяти в кільце комендантський корпус.
Я вийшов на балкон, Сейс і Михно приєдналися до мене. Сейс щось спитав Гаврила Панасовича, той знов тільки знизав плечима. Ох, як же невчасно вирушив Попов за дарунками для своєї Віри! Хоч, коли подумати, то перекладач тут не дуже й знадобиться. Мовлення буде, сказати б, одностороннім і до краю обмеженим; всього два російських слова: «домой» і «м’ясо».
Ці два слова з багатьма тисячами розтелесованих, засліплених люттю й ненавистю людей накотилися, мов грім, на трьох розгублених од несподіванки чоловіків, що безпорадно стовбичили на балконі комендантського корпусу: здоровенний капітаняка Сміян, маленький, як ґудзик, підполковник Сейс, а між ними майор Михно, в своєму декоративному саморобному мундирі, схожому на строкате вбрання тих, що юрмилися внизу і ревіли: «До-мой! Мя-са! Домой! Мя-са!»