Юнаки з вогненної печі

На вокзалі ми забрали речі, перепакували їх, причому я конче мав побачити ляльку, яку Лариса купила “моїй дівчині”, лялька була як лялька, але я її похвалив, од чого Лариса зацвіла. Потім ми пішли випити кави, і Лариса знову заявила, що вчинила правильно, взявши мене в провожаті, а тоді обережно почала розпитувати, хто ті люди, в яких ми були, і звідкіля я їх знаю. Я ж розповів їй про процес Даля, про який вона, звісна річ, не чула.

— Славні люди,— сказала Лариса.— Таке враження, що в тих концтаборах тримають найкращих людей.

— В політичних концтаборах,— сказав я.

— А чого ж їх садять? — наївно спитала Лариса.

— Бо вони мислячі. А суспільство й країна дурнів мислячих не терпить. Мусиш уже це зрозуміти.

Лариса не відказала нічого: була задумана.

Цього разу їхати нам випало не так зручно: ні купейних, ні плацкартних місць не було, а лише в загальному вагоні — це значило, що ми на двох мали одну полицю. Сподівався, що у вагоні буде третя полиця, куди закладають речі й матраци, але в цьому її не виявилося, отже, нам випадало спати по черзі. Лариса відразу ж залягла спати, а я присів біля неї, твердо вирішивши сидіти без сну скільки зможу, щоб її не турбувати, адже перед нами було ще дві ночі, в які хіба вдасться передрімати. Навпроти жінка з двома дітьми, дітей вона вклала, а сама сиділа подрімуючи; горішні ж полиці були захоплені двома напівп’яними лобурами, які дико хропли, розсилаючи бридашний сопушний дух. Я поклав голову на руки на столику, і мене заколивало й загойдало. Заснути в такій позі було годі, але в голову почали лізти всілякі, часом химерні й дурні думки. Думав я про людей, позбавлених даху, як оце ми, котрих кинуло в цю чи таку, як цю, мандрівку, котрих жене із домівок якась нагла потреба, і вони мучаться на жорстких полицях, і не сплять, і впадають у напівсонні марева — дух неспокою та невлаштованості посів цих людей. Вагон був старий, розхитаний і немилосердно рипів, ніби стогнав, що і йому немає відпочинку і спокою, що і йому кудись треба пертися тоді, коли йому хочеться забитися на якусь глуху колію і тихо заростати там травою. У вагоні кашляли, хропли, сякалися, а Лариса лежала тихенько, відвернувшись до стіни; годі було сказати: спить вона чи щось думає, адже і в неї мусить бути багато вражень — пустилася в таку мандрівку вперше, як, до речі, і я, адже за межі рідної землі ще не виїжджав. І мені знову уявився юнак із 1937 року, який, здається, їхав цією ж колією з побитим і понівеченим у катівнях тілом, юнак, який уже не вірив, що колись на рідну землю повернеться і який на неї й не повернувся, а пропав десь у невимірних просторах цієї тьмавої землі, яка дише на мене ніччю, запахом цих людей, яких ущерть набилось у вагон і який аж розвалюється, скільки їх тут напхано. І мені здалося, що той світ, який я досі бачив і в якому жив, таки справді маленький, бо існує ще світ світів, і безліч їх накладається один на одний, і ті світи зовсім не подібні до мого, як не подібні до моєї інші чужі землі. Отже, мені треба залишатися спокійним і милосердним до тих світів, хоч вони мене й відштовхують,— легше з них кпити й не розуміти, ніж розуміти. Можливо, ті інші світи, в які закидає мене доля,— це теж вогненна піч, яка хоче по-своєму спалити мене, щоб не був я безрозсудно самовпевнений, бо я в цьому світі — загублена піщинка чи пушинка, і мене ганяє вогняний вітер по пустелі; адже поруч з кожним із безлічі світів існує ще й безліч пустель, які розкривають на оті піщинки беззубого, безмежного рота, щоб їх пожерти.