Юнаки з вогненної печі

Прокинувся, бо поїзд різко смикнуло — це прогнало мій жахкий сон. Я розплющився, намагаючись отямитися, бо коли відразу засну знову, сон може до мене повернутися, а я цього не бажав. Отже, почав думати про тих усіх, що мені привиджувалися, адже сьогодні, в цю ніч у поїзді, всі ланки мого колишнього “я” склалися в одну цільну картину, яка, як це помітив був уже раніше, цілком укладалась у часі від початку XVII століття до сьогоднішнього дня. Відчував, що, коли вжити зусиль, міг би проникнути глибше і відчути час давніший, але ту пітьму мені доведеться просвічувати з більшими труднощами, і я боявся, що на те в мене може не вистачити воскресительної енергії, адже і у пізніших часах люди із моїм “я” не завжди бачилися мені чітко та й не однаково. Ясно було тільки одне: по крові родичами вони мені не були, а хіба в дусі, отже, не свою родовідну я бачив в оцих історичних візіях, а, можливо, історію власної душі. Чому вона складалася саме так, не відаю, бо коли б це було в моїй волі, я б, може, не посмів поєднувати своє “я” із “я” людей відомих чи близьких до відомих. Може, бути також, що ніяких переселень “я” насправді не існує, а це тільки фантазійна гра моєї уяви, через це я на цих сторінках нічого містичного не стверджую, а лише констатую: було воно так, і край, а чому, розумові моєму збагнути годі. Отже, я ще раз спробував укласти цей ряд: юнак, що слухав Єлисея Плетенецького; молодий вояк, котрий утік із війська Хмельницького; дяк-пиворіз, котрого заарештували за те, що побачив лихі видіння у небі і антиурядово щодо цього міркував; Мельхиседек Значко-Яворський; юнак із поміщицької садиби з романтичним світобаченням,— ім’я й прізвища всіх, окрім Мельхиседека, залишилися мені невідомі; втікач від складностей світу, і, нарешті, безіменна людина із поїзду заарештованих у тридцятих роках. Що мене найбільше вразило в цьому ряду — це те, що всі вони за щось у світі боролися, деякі сиділи й по тюрмах: дяк, Мельхиседек, людина з поїзда, деякі були втікачами від світу (вояк і чоловік із хутора), деякі просто рефлектували (юнак, що слухав Єлисея Плетенецького чи той, із поміщицької садиби). Чи таке вже призначення моєї долі, власне, душі моєї, думав я: бунтувати проти світу, тікати від нього чи рефлектувати. Такі-от стежки були для мене простелені, і я не знав, на яку із них ступлю. Тепер же, коли пишу ці записки, вже добре знаю: я сховався від світу в оболону стандартної людини і переховувався в ній аж до нинішнього часу, коли з мене раптом полилися, як сповідь, оці записки, тобто я пішов шляхом вояка і хлопця із хутора. Але вони тікали від світу в інакший спосіб, вони його покидали, забивались у нетрі, в безлюддя, в пущу і хутір, для мене ж пущею і хутором стало моє власне “ніщо”, оболонка тіла, як я вже відзначав, найбільшою мірою стандартного. Отже, я йшов шляхом, визначеним мені, але щось тут мене не задовольняло, бо в мені, очевидно, не вмер до кінця й бунтар. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є. Відтак і цей мій вибух із цими записками — теж закономірність, од якої нікуди не втекти.