Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Юнаки з вогненної печі
Юнаки з вогненної печі - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Юнаки з вогненної печі

Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:

ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 20 серпня 1939 року в м. Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Прозаїк, перекладач, драматург, історик. Автор кількох десятків книг художньої прози, літературознавчих творів, історичної монографії “Козацька держава”. Письменник франківської працездатності. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, Олени Пчілки, О. Копиленка, ряду журналів. Мас звання Заслуженого діяча для польської культури. Твори перекладалися на двадцять одну мову народів світу.
1 ... 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83
Перейти на страницу:

— Нє, це все-таки чудово, що я вибрала в супровідники тебе!

Потім подумала хвильку, пихкнула димом і додала:

— Це був якийсь жах! Мандрівка в пітьму! Вже не зберу в собі сили, щоб поїхати туди вдруге... О, ні!

Я подивився на неї здивовано! “А Артур?” — хотілося запитати. Але вона дивилася не на мене, а на вагонну шибку, по якій повільно повзло випущене нею пасемко диму.

Епізод восьмий. Червоне і чорне

Через який час мені прийшов лист від Артура, в який було вкладено цидулу до його батьків з проханням переслати її — це означало, що Артур бажав, аби його листа до мене знав тільки я, виключаючи, звичайно, цензорів, які ті послання читали. Лист написано трохи езопівською мовою, а що він має значення для цих записок, переписую його сюди повністю.

Дорогий друже!

Був непомірно радий бачити тебе й супроводжуючу тебе особу, хоч нам доля дала тільки перекинутися поглядами, але для мене це було велике свято, з нагоди якого я випив з друзями кави. Доброї чорної кави, що так божественно пахне. Шкодую, що ми останнім часом так мало спілкувалися — винувата в тому була особа. Вона дивна, і я її й досі до кінця не розумію; часом мені здавалося, що вона хотіла, аби наша з тобою приязнь зникла, і, здається, того на якийсь час досягла. Знаю, що для тебе вона багато значить, але не впевнений, що ти багато значиш для неї. Так само як і я. Хотіла створити видимість, що ми з нею близькі, але ми з нею близькі не були. Часом мені думалося, що вона маневрувала між мною і тобою з елементарного кокетства, яке в неї надзвичайно розвинене. Чи могли бути сумніви глибші, про які тобі колись казав? (Йдеться про сумніви, чи не була вона донощицею — примітка автора записок). Не знаю. Значною мірою я тоді наш розмир інсценізував, і то через те, що мене її нещира увага почала гнітити. Я побачив вас разом, і в мене защеміло серце. Не з ревного почуття, а через те, що згадав наші юнацькі радощі. Які ми були наївні, дурненькі, але це, можливо, наше щастя, що ми такі були. Життя ж примушує людину ставати дорослою, а ставати дорослим — це байдужішати. Всім уготовано таку долю, але трагедії з того робити не варто, бо це, можливо, одна із конечностей існування. Не знаю певно, наскільки тобі особа ввійшла у почуття. Коли надто сильно, не стримуй себе, а коли ні — стримуй. Я себе стримував і, здається, мав рацію. Не знаю, чи це нормально, коли людина хоче, щоб нею захоплювалися всі, кого вона знає, але я тієї риси не засуджую, хоч сам, за природою своєю, до полігамії не здатний. Здається, особа страждала, бачачи це, але я волів на її вереди не піддаватися. Чому не поговорив про це відверто з тобою раніше? Очевидно, тому, що був дурний, вибач за це. Скажу до речі, в багатьох важливих речах особа вела себе пристойно. Але в неї надто бурхлива фантазія і для самозабезпеки (психологічної, звичайно) ліпше не бути жертвою її фантазій. Але як би там не було, ваш візит мене схвилював і дав багато доброї радості; тут я не кривлю душею. В моїх умовах добре мати когось, про кого можна мріяти, але для того не маю ніякісіньких підстав і хочу, щоб ти про це знав. Решту вирішуй сам, бо такі речі — прерогатива власного “я”. Моє ж “я” при цьому спокійне, бо я особою захопитись у такій мірі, в якій того бажала вона, не зміг. Добра тобі і щастя! Листа до батьків перешли. Книги, послані тобою, читаємо усі разом, фантастику теж. Але маємо відомості, що присилати нам книжок не буде вільно — про це уже сповістили. Дуже жаль, але що вдієш, “вчуся задовольнятися тим, що мені дано”. Хто це сказав, не пам’ятаю, але сказав здорово.

Вітаю тебе сердечно і ще раз дякую.

Твій Артур.

Оце такий лист. Я його перечитав кілька разів, і мені стало прикро. Здається, наш візит, замість возрадувати, став йому випробуванням, чи ж мало йому випробувань? З другого боку, він підтвердив те, що я й сам думав про Ларису. За час поїздки ми з нею дуже зблизилися, але я не мав права трактувати її більше, як друга чи сестру,— це вже було для мене виключене; зрештою, й підстав вона для того мені не давала. Але те, що вона і з Артуром вела себе точно так, як і зі мною, іритувало. Коли відкинути звинувачення у кокетстві, яке й мені колись приходило на думку, її поведінку можна було пояснити тільки в один спосіб: дівчина хотіла зберегти з нами дружбу, але сексуальний елемент із неї виключити,— до речі, й ця думка колись мені вже приходила. Її ж маневрування можна пояснити бажанням утримати нас на певній відстані, чого вона з успіхом досягала. Знала, що ми живі люди, і не втримаємося, щоб не закохатися в неї, отож нас од того кохання вберігала, бо воно мало бути безвиглядне. Отже, я знову повернувся до цих резонів. І все-таки з листа відчувалося, що Артур до мене Ларису трохи ревнував. По-лицарському відступав її мені і то в такий спосіб, що я його пожертви аж ніяк прийняти не міг, а наша поява перед його очима була голкою в серце, хоч він і собі не згодився б у тому признатися. Грубо кажучи, так виходило, що ми ніби демонстрували перед ним, зачиненим за колючий дріт, своє щастя. Саме це й приносило мені прикрість, коли читав того листа, бо насправді ми нічого не демонстрували, та й демонструвати було нічого; зрештою, Артур мав розуміти (і розумів), що сама Лариса в таку мандрівку поїхати не могла, не могла приєднатися і до його батьків, бо фактично не була його дівчиною, як і моєю, а лише добрим, щирим приятелем, отже, могла поїхати тільки зі мною. Ще кумедніше було б, коли б вирушила в такий світ із своїм таточком, дікенсівським типом, та й чого тому таточкові було туди їхати; велике добро він учинив уже тим, що дозволив це Ларисі. Ні, тільки я міг Ларису супроводжувати чи взяти її з собою — тут альтернативи не було. Я так Артурові й написав, але відповіді не одержав, написав йому ще кілька листів, але й вони ніби у воду впали. Щодо книжок писав він правду, їх таки заборонили присилати в концтабори. Отже, зв’язок мій з Артуром перервався. Не дзвонила й не писала мені після тієї поїздки й Лариса, очевидно, їй досить було, що ми аж так довго були разом. Я ж за нею сумував, про неї думав, але тлумив у собі те почуття — їй воно було ні до чого. Оце і є те червоне, що я хотів описати в цьому завершальному епізоді, більше тут додати нічого.

А тепер про чорне. В один із чудових травневих днів, коли особливо пахли тополі після теплого дощу, коли зранку солодко лящали солов’ї, коли мені так не хотілося йти на роботу, а десь схвильовано протинятися цілий день, коли я навіть у голову не клав, що може бути в світі щось чорне, саме тоді прийшла від Люди страшна телеграма: помер Славко. Це вдарило мене ніби обухом, я аж захитався, прочитавши сповіщення, чергова співчутливо на мене дивилася, бо вже й сама встигла телеграму прочитати, отож я не пішов у свою кімнату в гуртожитку, не міг зараз нікого бачити, а рушив у вечір, який сьогодні не сміявся, а плакав солов’ями,— ніяк не міг прийти до тями. Отже, Славка, нашого найбільшого розума, такого ясного й мудрого, нема й ніколи не буде. Вже він не проголосить жодного свого монологу, вже не зведе від книги розумного лиця і не провістить якусь сентенцію, вже не засміється заливисто, як умів тільки він,— ні, це немислимо було уявити. Похорони мали відбутися завтра, отже, завтра я мав конче поїхати до Житомира.

Цілу ніч не спав. Не міг спати, боліла мені душа. Лежав незворушно й слухав хропіт своїх товаришів по кімнаті і як ніколи був самотній. Саме в ту ніч я остаточно зрозумів, що братство трьох юнаків розпалося до решти. Так, усіх нас трьох було кинуто у вогненну піч. Ми були впевнені, що ніяка сила нас не спалить і не знищить нашого братства, але така сила знайшлася. Вона вирвала з-між нас першого мене — це тоді, коли я покинув Житомир. Потім вирвала Артура, закинувши у пітьму заплетеної колючим дротом землі, потім вирвала і Славка, але в найстрашніший спосіб.

1 ... 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)