Юнаки з вогненної печі

Оце такий лист. Я його перечитав кілька разів, і мені стало прикро. Здається, наш візит, замість возрадувати, став йому випробуванням, чи ж мало йому випробувань? З другого боку, він підтвердив те, що я й сам думав про Ларису. За час поїздки ми з нею дуже зблизилися, але я не мав права трактувати її більше, як друга чи сестру,— це вже було для мене виключене; зрештою, й підстав вона для того мені не давала. Але те, що вона і з Артуром вела себе точно так, як і зі мною, іритувало. Коли відкинути звинувачення у кокетстві, яке й мені колись приходило на думку, її поведінку можна було пояснити тільки в один спосіб: дівчина хотіла зберегти з нами дружбу, але сексуальний елемент із неї виключити,— до речі, й ця думка колись мені вже приходила. Її ж маневрування можна пояснити бажанням утримати нас на певній відстані, чого вона з успіхом досягала. Знала, що ми живі люди, і не втримаємося, щоб не закохатися в неї, отож нас од того кохання вберігала, бо воно мало бути безвиглядне. Отже, я знову повернувся до цих резонів. І все-таки з листа відчувалося, що Артур до мене Ларису трохи ревнував. По-лицарському відступав її мені і то в такий спосіб, що я його пожертви аж ніяк прийняти не міг, а наша поява перед його очима була голкою в серце, хоч він і собі не згодився б у тому признатися. Грубо кажучи, так виходило, що ми ніби демонстрували перед ним, зачиненим за колючий дріт, своє щастя. Саме це й приносило мені прикрість, коли читав того листа, бо насправді ми нічого не демонстрували, та й демонструвати було нічого; зрештою, Артур мав розуміти (і розумів), що сама Лариса в таку мандрівку поїхати не могла, не могла приєднатися і до його батьків, бо фактично не була його дівчиною, як і моєю, а лише добрим, щирим приятелем, отже, могла поїхати тільки зі мною. Ще кумедніше було б, коли б вирушила в такий світ із своїм таточком, дікенсівським типом, та й чого тому таточкові було туди їхати; велике добро він учинив уже тим, що дозволив це Ларисі. Ні, тільки я міг Ларису супроводжувати чи взяти її з собою — тут альтернативи не було. Я так Артурові й написав, але відповіді не одержав, написав йому ще кілька листів, але й вони ніби у воду впали. Щодо книжок писав він правду, їх таки заборонили присилати в концтабори. Отже, зв’язок мій з Артуром перервався. Не дзвонила й не писала мені після тієї поїздки й Лариса, очевидно, їй досить було, що ми аж так довго були разом. Я ж за нею сумував, про неї думав, але тлумив у собі те почуття — їй воно було ні до чого. Оце і є те червоне, що я хотів описати в цьому завершальному епізоді, більше тут додати нічого.

А тепер про чорне. В один із чудових травневих днів, коли особливо пахли тополі після теплого дощу, коли зранку солодко лящали солов’ї, коли мені так не хотілося йти на роботу, а десь схвильовано протинятися цілий день, коли я навіть у голову не клав, що може бути в світі щось чорне, саме тоді прийшла від Люди страшна телеграма: помер Славко. Це вдарило мене ніби обухом, я аж захитався, прочитавши сповіщення, чергова співчутливо на мене дивилася, бо вже й сама встигла телеграму прочитати, отож я не пішов у свою кімнату в гуртожитку, не міг зараз нікого бачити, а рушив у вечір, який сьогодні не сміявся, а плакав солов’ями,— ніяк не міг прийти до тями. Отже, Славка, нашого найбільшого розума, такого ясного й мудрого, нема й ніколи не буде. Вже він не проголосить жодного свого монологу, вже не зведе від книги розумного лиця і не провістить якусь сентенцію, вже не засміється заливисто, як умів тільки він,— ні, це немислимо було уявити. Похорони мали відбутися завтра, отже, завтра я мав конче поїхати до Житомира.

Цілу ніч не спав. Не міг спати, боліла мені душа. Лежав незворушно й слухав хропіт своїх товаришів по кімнаті і як ніколи був самотній. Саме в ту ніч я остаточно зрозумів, що братство трьох юнаків розпалося до решти. Так, усіх нас трьох було кинуто у вогненну піч. Ми були впевнені, що ніяка сила нас не спалить і не знищить нашого братства, але така сила знайшлася. Вона вирвала з-між нас першого мене — це тоді, коли я покинув Житомир. Потім вирвала Артура, закинувши у пітьму заплетеної колючим дротом землі, потім вирвала і Славка, але в найстрашніший спосіб.