Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— У Цнаймі ночуємо.
— А я ось перев'ючив собі все, чого мені треба, на двох коней, — сказав Несвицький, — і в'юки добрячі мені зробили. Хоч через Богемські гори втікай. Погано, брат. Та що ти, мабуть, хворий, що так здригаєшся? — спитав Несвицький, помітивши, що князя Андрія пересмикнуло, наче від дотику до лейденської банки.
— Нічого, — відповів князь Андрій.
Він згадав у цю хвилину про недавню сутичку з лікарською дружиною і фурштатським офіцером.
— Що головнокомандуючий тут робить? — спитав він.
— Нічого не розумію, — сказав Несвицький.
— Я одно розумію, що все мерзота, мерзота й мерзота, — вказав князь Андрій і пішов до будинку, де стояв головнокомандуючий.
Пройшовши повз екіпаж Кутузова, повз верхових замучених коней почту та козаків, які голосно розмовляли між собою, князь Андрій увійшов до сіней. Сам Кутузов, як сказали князеві Андрію, був у хаті з князем Багратіоном і Вейротером. Вейротер був австрійський генерал, що замінив убитого Шміта. В сінях маленький Козловський сидів навпочіпки перед писарем. Писар, закотивши вилоги мундира, квапливо писав на перекинутій діжці. Обличчя в Козловського було зморене — він, видно, теж не спав ніч. Він глянув на князя Андрія і навіть не кивнув йому головою.
— Друга лінія… Написав? — продовжував він, диктуючи писареві, — Київський гренадерський, Подольський…
— Не поспієш, ваше високоблагородіє, — відповів писар неповажливо й сердито, оглядаючись на Козловського.
З-за дверей чутно було в цей час збуджено-незадоволений голос Кутузова, якого перебивав інший, незнайомий голос. По звучанню цих голосів, по неуважності, з якою глянув на нього Козловський, по неповазі змученого писаря, по тому, що писар і Козловський сиділи так близько від головнокомандуючого долі біля діжки, і по тому, що козаки, тримаючи коней, сміялися голосно під вікном хати, — по всьому цьому князь Андрій почував, що повинно було статися щось важливе й нещасливе.
Князь Андрій настійно звернувся до Козловського з запитаннями.
— Зараз, князю, — сказав Козловський. — Диспозиція Багратіону.
— А капітуляція?
— Ніякої нема; зроблено розпорядження до бою.
Князь Андрій рушив до дверей, з-за яких чутно було голоси. Але в той час, як він хотів відчинити двері, голоси в кімнаті замовкли, двері самі відчинилися, і Кутузов, із своїм орлиним носом на пухлому обличчі, з'явився на порозі. Князь Андрій стояв просто проти Кутузова; але по виразу єдиного видющого ока головнокомандуючого видно було, що думка й турбота так сильно заполонювали його, що неначе застилали йому зір. Він просто дивився на обличчя свого ад'ютанта і не впізнавав його.
— Ну, що, закінчив? — звернувся він до Козловського.
— Цю ж мить, ваше високопревосходительство.
Багратіон, невисокий, з твердим і нерухливим, східного типу, обличчям, сухий, ще не старий чоловік, вийшов за головнокомандуючим.
— Честь маю з'явитися, — повторив досить голосно князь Андрій, подаючи конверта.
— А, з Відня? Гаразд. Потім, потім!
Кутузов вийшов з Багратіоном на ганок.
— Ну, князю, прощавай, — сказав він до Багратіона. — Христос з тобою. Благословляю тебе на великий подвиг.
Обличчя Кутузова несподівано стало лагіднішим, і сльози з'явилися в його очах. Він притягнув до себе лівою рукою Багратіона, а правою, на якій був перстень, явно-звичним жестом перехрестив його і підставив йому пухлу щоку, замість якої Багратіон поцілував його в шию.
— Христос з тобою, — повторив Кутузов і підійшов до коляски. — Сідай зо мною, — сказав він до Волконського.
— Ваше високопревосходительство, я бажав би бути корисним тут. Дозвольте мені зостатися в загоні князя Багратіона.
— Сідай, — сказав Кутузов і, помітивши, що Волконський бариться, — мені хороші офіцери самому потрібні, самому потрібні.
Вони сіли в коляску і мовчки проїхали кілька хвилин.
— Ще попереду багато, багато всього буде, — сказав він із старечим виразом прозорливості, неначе зрозумівши все, що робилося в душі Волконського. — Якщо з загону його прийде завтра одна десята частина, я хвалитиму бога, — додав Кутузов, ніби розмовляючи з самим собою.
Князь Андрій глянув на Кутузова, і йому мимоволі впали в око, за піваршина від нього, чисто промиті зборки шраму на скроні в Кутузова, де ізмаїльська куля пронизала йому голову, і його витекле око. «Егеж, він має право отак спокійно говорити про загибель цих людей!» — подумав Волконський.
— Через те я й прошу послати мене в цей загін, — сказав він.
Кутузов не відповів. Він, здавалося, вже забув про те, що сказав недавно, і сидів задумавшись. Через п'ять хвилин, плавко розгойдуючись на м'яких ресорах коляски, Кутузов повернувся до князя Андрія. На обличчі його не було й сліду хвилювання. Він з тонкою глузливістю розпитував князя Андрія про подробиці його побачення з імператором, про відгуки на кремський бій, чуті при дворі, і про деяких спільних знайомих жінок.