Війна і мир 1-2

— А ти хто такий? — раптом з п'яною люттю звернувся до нього офіцер. — Ти хто такий? Ти (він особливо напирав на ти) начальник, чи що? Тут я начальник, а не ти. Ти, назад, — повторив він, — на гамуз зіб'ю!

Цей вислів, видно, сподобався офіцерові.

— Гарно відрізав ад'ютантикові, — почувся голос ззаду.

Князь Андрій бачив, що офіцер був у тому п'яному припадку безпричинної люті, в якому люди не пам'ятають, що говорять. Він бачив, що його заступництво за лікарську дружину в халабудці сповнене того, чого він боявся більш за все на світі, того, що називається ridicule[300] але інстинкт його говорив інше. Не встиг офіцер доказати останніх слів, як князь Андрій із спотвореним од люті обличчям під'їхав до нього і підняв нагайку:

— Звольте про-пу-сти-ти!

Офіцер махнув рукою і квапливо від'їхав геть.

— Усе через цих, через штабних, безладдя все, — пробурчав він. — Робіть же, як знаєте.

Князь Андрій квапливо, не зводячи очей, від'їхав од лікарської дружини, яка називала його рятівником, і, з огидою згадуючи найменші подробиці цієї принизливої сцени, помчав далі до того села, де, як йому сказали, перебував головнокомандуючий.

В'їхавши в село, він зліз з коня і пішов до першого будинку з наміром відпочити хоч яку хвилину, з'їсти що-небудь і привести в порядок усі ті образливі думки, що мучили його. «Це юрма мерзотників, а не військо», — подумав він, підходячи до вікна першого будинку, коли знайомий йому голос назвав його на ім'я.

Він оглянувся. З маленького вікна виставлялося вродливе обличчя Несвицького. Несвицький, пережовуючи щось соковитим ротом і махаючи руками, кликав його до себе.

— Волконський, Волконський! Не чуєш, чи що? Йди скоріше, — гукав він.

Увійшовши в будинок, князь Андрій побачив Несвицького і ще одного ад'ютанта, які перекушували чимсь. Вони квапливо звернулися до Волконського з запитанням, чи не знає він чого нового. На їхніх таких знайомих йому обличчях князь Андрій прочитав вираз тривоги і неспокою. Вираз цей особливо помітний був на завжди усміхненому обличчі Несвицького.

— Де головнокомандуючий? — спитав Волконський.

— Тут, у тому будинку, — відповів ад'ютант.

— Ну що, це правда, що мир і капітуляція? — спитав Несвицький.

— Я вас питаю. Я нічого не знаю, крім того, що я насилу добрався до вас.

— А в нас, брат, що! Жах! Винен, брат, з Мака сміялися, а самим ще гірше приходиться, — сказав Несвицький. — Та сідай же, поїж чого-небудь.

— Тепер, князю, ні повозок, нічого не знайдете, і ваш Петро бог його знає де, — сказав другий ад'ютант.

— Де ж головна квартира?