Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Німці вирушили на Крим «традиційним» маршрутом. 15-та дивізія Ландверу підійшла до Перекопу і розпочала штурм Турецького валу. Діючи на випередження, Кримська група Болбочана зайшла з боку Новоолексіївки. 22 квітня українські війська блискавично прорвалися через Сиваш і захопили Джанкой. Успіх операції був забезпечений тим, що напередодні Кримська група захопила більшовицькі шифри. За їх допомогою Болбочан дезінформував ворожі штаби, повідомивши, що через Сиваш відступають радянські війська. Під їх виглядом болбочанівці прорвалися в кримські степи.

За сприяння кримськотатарських повстанців, група Болбочана першою визволила Сімферополь, Бахчисарай і вийшла на дальні підступи до Севастополя. Занепокоєне такими маневрами, німецьке командування висунуло Болбочану ультиматум негайно покинути Крим. Від збройного зіткнення між союзниками врятував лише наказ із Києва: відступити.

Тим часом налякані червоні командири почали тікати із Севастополя. На волю з тюрем вийшли морські офіцери і відновили командування флотом. До міста прибула делегація УНР, яка переконала офіцерів у необхідності підпорядкування Україні. Рішення ухвалили з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі «Воля» та настроїв української більшості команд. За наказом контр-адмірала Михайла Сабліна, 29 квітня 1918 року на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські.

На жаль, ця подія залишилася красивим символічним актом і не призвела до встановлення української влади над Кримом і флотом. Після відступу болбочанівців контроль над півостровом дістали німці. Частину кораблів Чорноморського флоту було виведено із Севастополя до Новоросійська і там затоплено. У Севастополі під українськими прапорами залишилася лише ескадра контр-адмірала Михайла Остроградського. Нові господарі привласнили ці кораблі, а екіпажі висадили на берег. Одночасно за участі німецького командування в Києві відбувся державний переворот і замість Центральної Ради в Україні було встановлено режим гетьмана Павла Скоропадського.

На початку травня у Сімферополі відновили роботу Курултай і кримська Директорія. Кримськотатарський національний рух сподівався на перетворення власних представницьких інституцій на загальнокримські органи влади шляхом кооптації до них представників усіх національних спільнот півострова. На посаду прем’єр-міністра висунули Джафера Сейдамета. Однак сформувати багатонаціональний уряд Сейдамет не зміг: його кандидатуру не підтримали загальноросійські політичні партії, які діяли в Криму.

Натомість до влади прийшов Кримський крайовий уряд на чолі з литовським татарином генерал-лейтенантом Мацеєм (Сулейманом) Сулькевичем. Уряд, створений за сприяння німців із представників різних політичних сил та народів, почав діяти 25 червня 1918 року. Сейдамет отримав портфель міністра закордонних справ.

Гетьман Скоропадський не визнавав незалежності Криму і взяв курс на приєднання півострова до Української Держави. Позаяк дипломатичними засобами схилити до цього Сулькевича не вдалося, Київ розпочав митну блокаду півострова. Восени 1918 року комплекс економічних і дипломатичних засобів впливу нарешті приніс бажані результати: уряд Сулькевича погодився на відновлення переговорів з Україною. До листопада сторони змогли дійти згоди про встановлення федеративних відносин між Кримом та Українською Державою. Однак справу знову не було завершено через повалення гетьманату в Києві, поразку Центральних держав та активізацію у Північному Причорномор’ї Антанти і денікінців.

Протягом 1919—1920 років Крим не раз переходив з рук у руки. До кінця квітня 1919 року тут діяв крайовий уряд Соломона Крима під захистом військ Антанти і денікінців. До кінця червня того ж року півострів належав більшовикам, які проголосили Кримську Соціалістичну Радянську Республіку. Після цього до листопада 1920-го Крим знову був під владою білих. Директорія УНР, яка сама перебувала у складній воєнно-політичній ситуації, не мала змоги безпосередньо втрутитися у цю боротьбу. Тим не менше українські політики продовжували триматися курсу попереднього гетьманського уряду про необхідність уведення Криму до складу УНР: або безпосередньо, або як складової Чорноморської федерації України, Криму, Кубані і Кавказу. Відповідні пропозиції українська делегація підготувала для Паризької мирної конференції, що тривала протягом 1919 року за підсумками Першої світової війни.

Протягом 1919—1920 років в Ялті діяла Крайова українська рада на чолі з Павлом Горянським. За домовленістю з дипломатичною місією УНР на Кавказі Мала Рада Крайової української ради виконувала роль українського консульства в білогвардійському Криму. Утім, її діяльність обмежувалася фінансовою підтримкою місцевої української громади. Про визнання дипломатичного статусу з боку денікінців (з ними УНР вела бойові дії з 28 вересня 1919 року) не могло бути й мови. Тільки безвихідна ситуація змусила нового білогвардійського головнокомандувача Петра Врангеля шукати шляхів порозуміння з Директорією УНР 1920 року. На переговорах йшлося не про статус Криму, а про можливу військову співпрацю проти спільного ворога.

Складні часи переживав також кримськотатарський національний рух. На початку 1919 року в середовищі Міллі Фірки відбувся розкол. Частина впливових членів партії, серед яких був Белі Ібраїмов[21], пристала на бік більшовиків, які проявляли більшу гнучкість у національному питанні, ніж білі. До того ж деякі більшовицькі лідери підтримували концепцію «східного маршруту соціалістичної революції»: розхитування капіталістичного світу через підтримку визвольних рухів колоніальних народів Азії[22]. Частину кримців приваблювала ідея перетворення півострова на плацдарм для революціонізування мусульманського Сходу. Натомість оточення Джафера Сейдамета шукало можливостей вписати кримськотатарську державність в систему міжнародних відносин, яку вибудовувала Антанта. Перебуваючи у Варшаві, Сейдамет просував ідею надання мандату[23] на Крим Польщі. Цей проект так і залишився нереалізованим серед низки подібних: мандату Польщі на Східну Галичину, мандату Італії на Грузію і Азербайджан, мандату США на Вірменію.