Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Проте далеко не всіх влаштовувала політика радянської влади, особливо стосовно масових розстрілів. Для влади особливо болісними стали заворушення на заводі РТПіТ та в залізничних майстернях, робітники яких відкрито виступили проти економічної політики влади та червоного терору. Виступи робітників не зупинили страти, розстріли тривали як мінімум двічі на тиждень майже до останнього дня радянської влади у місті. Але після цих подій газета «Известия» списки розстріляних вже не публікувала, а, навпаки, було надруковано список осіб, яких звільнили, причому і на «прохання робітників та селян» також.
Та найбільший спротив політиці радянської влади чинило селянство. До примусового вилучення у селян збіжжя та інших продуктів харчування, що викликало у них природне незадоволення, додалася ще й примусова мобілізація. Саме мобілізація стала приводом до потужного антибільшовицького повстання на Одещині у німецьких та болгарських колоніях, причиною якого стала аграрна, національна та військова політика більшовиків. Згодом це повстання підтримали українські селяни, і воно поширилося вздовж залізничної лінії Колосівка — Вознесенськ і далі до станції Помічної.
Після того як радянська влада наприкінці літа 1919 р. залишила Одесу, у місті відновився випуск багатьох газет, які почали регулярно друкувати інформацію про жертви червоного терору, і в німецьких колоніях також. Було створено спеціальну судово-слідчу комісію, на яку покладалися функції пошуку поховань жертв терору та проведення слідчих дій щодо вбивств та розстрілів ОНК.
Наприкінці серпня 1919 р. південь України був окупований військами генерала Денікіна, білогвардійський режим якого поставив собі за мету відновлення «єдиної і неподільної Російської держави», спираючись на численні російські організації, наприклад «Союз відродження Росії», осередки яких містились переважно в Одесі. На зміну «червоному терору» прийшов «білий терор», який став інструментом для переслідувань денікінською контррозвідкою противників режиму. Ідейних ворогів та не задоволених аграрною та робітничою політикою денікінців, які почали відновлювати поміщицьке землеволодіння та повертати підприємства колишнім власникам, скасували 8-годинний робочий день та інші соціальні завоювання, щодня більшало.
На зміну антибільшовицькому повстанському селянському рухові прийшов антиденікінський. Найбільшого розмаху цей рух набув на Миколаївщині та Херсонщині, де були проголошені Баштанська та Висунська республіки. Баштанська селянська республіка була створена 16 вересня 1919 р. Під її знамена стало понад 4 тис. озброєних повстанців, які вирушили на Миколаїв та намагались його захопити. За схожим сценарієм діяли селяни села Висунське, які об’єктом свого нападу обрали Херсон. На придушення цих повстань у листопаді 1919 р. з фронту були направлені окремі полки й дивізії денікінської армії.
Денікінський режим не зміг зупинити наступ Червоної армії, тому 2 та 3 лютого 1920 р. нею було захоплено Миколаїв та Херсон відповідно. 7 лютого вже Одеса була окупована Червоною армією. Владу в Одесі одразу взяв до своїх рук Революційний комітет, який оголосив себе губернським органом влади. У цей час у складі Губревкому було три більшовики та по одному представникові від Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борбистів) та Української комуністичної партії (боротьбистів). Протягом майже всього 1920 р. в Одесі продовжували існувати осередки як загальноросійських партій, так і українських. Але ділитися владою більшовики не збиралися ні з ким, тому поступово почали вичавлювати ці партії з політичного простору, дедалі активніше застосовуючи методи терору.
Першою такою акцією стали вибори до Одеської ради робітничих і червоноармійських депутатів, у яких взяло участь трохи більше чверті населення міста (110 тис. осіб). Ці вибори не були загальними, у них не брали участі «позбавленці», голосування було відкритим, кандидатури обговорювали на зборах і тут же обирали шляхом підняття рук. До всього, комуністи, які отримали майже 70 % місць у раді, домоглися виключення (вигнання) з неї меншовиків, правих есерів та лівих есерів-інтернаціоналістів. Єдиними їхніми союзниками на той час залишилися борбисти.
Як і 1919 р., газета «Известия», починаючи з 20 квітня, почала друкувати списки розстріляних осіб. Саме цього дня розпочав роботу 2-й губернський з’їзд рад, який заклав нормативну базу для розгортання політичного терору, адже віднині всіх відкритих ворогів радянської влади або просто не задоволених її політикою оголошували «бандитами», які підлягали фізичному знищенню. Віднині винесення розстрільних вироків «душителям пролетарської революції» освячувалося «волею робітників і селян в особі своїх представників — колегії Одеської губернської надзвичайної комісії».
У місті протягом перших трьох місяців існування радянської влади запанувала похмура атмосфера. За цей період було заведено 132 справи на 155 осіб, з яких 82 особи протягом декількох місяців, починаючи з кінця березня, було розстріляно. Причому ці дані неповні, тому що відсутня інформація про осіб, які не були реабілітовані або справи яких навіть не подавали на реабілітацію. Загалом, за далеко неповними даними, протягом 1920 року ОГНК було заарештовано 10 225 осіб, відправлено до концтаборів — 1558, розстріляно — 1477.
Найбільшого розмаху червоний терор набув у серпні—вересні 1920 р., коли у селян почали масово вилучати вирощений врожай та худобу під гаслом «походу на куркуля», що, у свою чергу, призвело до зростання повстанського руху. Особливо масовими та організованими селянські виступи були в Балтському та Первомайському повітах Одеської губернії, де був значний прошарок національно свідомого селянства та сприятливі географічні умови.
Таким чином, 1920 р. на півдні України, як і по всій країні, відбувалися процеси, які стали визначальними на багато десятиліть і серед яких найбільш згубними стали політичний терор, знищення селянства як класу приватних власників та встановлення однопартійної системи.
Крим у 1917—1921 рр.
Напередодні повалення царизму в 1917 році Крим адміністративно належав до Таврійської губернії Російської імперії. Усі попередні бойові дії Першої світової війни практично не зачепили кримської території; певну загрозу російським позиціям тут створювали хіба що турецькі та німецькі військові кораблі. Тиловий спокій несподівано завершився, коли Лютнева революція подарувала шанс народам та політичним партіям імперії реалізувати свої прагнення. Певна частина кримського суспільства очікувала на демократичні перетворення синхронно із рештою Росії під керівництвом петроградського Тимчасового уряду. Однак революційна стихія висувала на перший план організації та рухи, які прагнули кардинальних перетворень: соціалізму та національного самовизначення.
Згідно із загальноросійським переписом 1897 року, відносну більшість населення Таврійської губернії становили українці — 42,2 %. Цю перевагу забезпечували три материкових повіти Таврії: Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський (близько 900 тис. осіб). У Криму ж проживало близько 546 тис. — представники більш ніж тридцяти народів, серед яких відносну більшість становили кримські татари — 35,6 %. Однак кримців на півострові все ж було менше, ніж тих, кого імперська влада і статистика зараховували разом до «триєдиного російського народу». Окремо ж росіяни становили 33,1 %, а українці — 11,8 % кримського населення.
Створення в Києві Центральної Ради активізувало український національний рух по всій колишній імперії: українські громади організовували національні представництва, у частинах Російської імператорської армії розпочався процес українізації. Не оминули ці тенденції і Крим. Невдовзі у губернському центрі постали Сімферопольська українська громада та Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Одним із провідних активістів цих організацій був прапорщик 32-го запасного полку Юрій Тютюнник, який згодом став генерал-хорунжим Армії У HP. У травні 1917 року з українізованих підрозділів кримської столиці Тютюнник створив Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка.
Тим часом у Севастополі Українська чорноморська громада на чолі з учителем жіночої казенної гімназії Вячеславом Лащенком приступила до українізації Чорноморського флоту, де на той час близько 65 % особового складу походили з українських губерній. До кінця 1917 року над багатьма кораблями замайоріли синьо-жовті стяги. Серед інших український прапор підняв флотський велетень — лінкор «Воля» (дореволюційна назва «Імператор Олександр III»). За рахунок солдатів та матросів чисельність українських громад у Криму досягла кількох тисяч осіб. Вони проводили велелюдні маніфестації, помпезно відзначали національні свята, відсилали делегатів до Києва.