Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Безпосередній зв’язок національного і соціального простежувався й на прикладі мешканців Північної Таврії. Так, Павлівська волосна громада Мелітопольського повіту, віддаючи наказ своїм делегатам на повітовий з’їзд, що мав відбутися 30 червня 1917 р., висловлювала такі думки: «<...> Земля має бути у власності Українського земельного фонду, як кажуть українські соціалісти-революціонери. Крім того, наказуємо требовать, щоб Таврійська губернія була приєднана до України як маюча із населення українців, визнаючи Український Генеральний Секретаріат і Українську Центральну Раду».
Падіння Тимчасового уряду та загострення боротьби за владу в Києві наприкінці жовтня 1917 р. оприявнили потребу рефлексувати на нові загрози, що цього разу йшли від більшовицьких організацій, які нерідко асоціювалися з маргінальними прошарками суспільства. Реакцією на державний переворот у Петрограді стало створення у південноукраїнському регіоні низки революційних комітетів різного рівня підпорядкованості та структурованості, кожен з яких формувався на коаліційній основі з представників лівих й лівоцентристських партій, громадських організацій та представників місцевого самоврядування. Найбільш дієздатні з них існували під егідою Центральної Ради, а київська влада дедалі частіше стала виступати єдиною альтернативою на шляху поширення «червоної загрози». Після встановлення контролю Генерального секретаріату над штабом Одеської військової округи і подальшого проголошення УНР в межах 9 губерній, яке супроводжувалося військовими парадами у найбільших містах регіону, найближче майбутнє Херсонщини і Таврії тісно пов’язувалося з автономною Україною.
Карколомні політичні зміни, що відбувалися протягом жовтня—листопада 1917 р. посилили увагу місцевого істеблішменту не лише до проблеми кордонів Української республіки, а й до можливих мовно-культурних наслідків, які в рефлексії російської демократії дістали назву «насильницької українізації». Зокрема, 27 жовтня виступаючи на об’єднаному засіданні революційних організацій Одеси, В. Чехівський, щоб заспокоїти незадоволених, твердив, що українська влада не робитиме радикальних кроків. Але такий хід подій у свідомості значної частини місцевих політичних й культурних мезоеліт не вмонтовувався у звичну схему національно-культурних й ментальних маркерів, закріплених за імперської епохи. Тому більшість лідерів російських партійних осередків, гласних дум, публічно визнаючи право народів на самовизначення, de facto залишались у більш комфортному інтелектуальному дискурсі, a de jure не бажали опинитися під юрисдикцією Києва, оскільки побоювались найнеприємнішої, на їхню думку, справи — насильницької українізації, під якою розуміли усі можливі аспекти — політичні, культурно-освітні, мовні тощо.
Разом з тим під час вибору між двома альтернативними проектами — УНР або радянська Росія — значна частина населення схиляла шальки терезів у бік Києва. Не дивно, що протягом листопада — грудня 1917 р. юрисдикцію УНР публічно визнали міські думи Миколаєва, Тирасполя, Бердянська, а латентно інші органи місцевого самоврядування. Останні воліли уникати офіційного визнання державної правомочності України, декларуючи збереження вірності ідеї скликання Всеросійських Установчих зборів як найголовнішого інструменту вирішення політичної долі російського соціуму. У практичній площині підпорядкування дум Генеральному секретаріату відбувалося шляхом підготовки проведення виборів до Українських Установчих зборів, що стало своєрідним каталізатором лояльності щодо УНР та подекуди намаганням здобути особливий статус, що насамперед було притаманне для муніципалітету Одеси. Найбільший мегаполіс українського Причорномор’я отримав наприкінці грудня 1917 р. принципову згоду уряду УНР надати йому права «вільного міста», але більшовицьке збройне повстання 14—17 січня 1918 р. не дало змогу реалізувати його в практичній площині.
У північній частині Таврійської губернії після проголошення УНР постало питання про приєднання до неї трьох повітів — Мелітопольського, Бердянського та Дніпровського. Частина місцевих політичних, громадських та владних інституцій заперечувала можливість поділу губернії на дві частини з відмінною юрисдикцією, вважаючи претензії Києва на вказані адміністративно-територіальні утворення сумнівними, а дії Центральної Ради — узурпацією влади. Але вже 17 грудня 1917 р. у Мелітополі мав відбутися з’їзд представників трьох північних повітів з питання участі місцевого населення у виборах до Українських Установчих зборів. Під час роботи форуму 158 з 200 делегатів на пропозицію К. Залізняка проголосували за рішення підтримати Центральну Раду та взяти участь у виборах, а остаточну крапку у приєднанні вказаних територій до УНР мав поставити плебісцит.
Проте юридичні процедури по виборам і плебісциту унеможливили більшовицькі осередки, котрі від початку грудня 1917 р. активізували роботу задля встановлення своєї влади в регіоні. На відміну від Одеси, Миколаєва й Херсона, де РСДРП(б) через військово-революційні комітети організувала збройні виступи проти чинної влади, у Приазов’ї прихильники встановлення однопартійної диктатури добилися поставленої мети без використання силових методів.
Унаслідок зазначених подій у Північному Приазов’ї та Причорномор’ї парадигма революційного поступу дістала більшовицький вектор розвитку, який супроводжувався запровадженням елементів «червоного терору», намаганням ліквідувати наявну управлінську модель, розпустивши як органи влади У HP, так і структури місцевого самоврядування, характерні для імперської традиції (думи і земства), а також вчиняючи небачений доти тиск на заможні категорії суспільства з вимогою негайно виконувати експропріаційні резолюції й проводити націоналізацію промислових підприємств й банково-фінансових установ. Найяскравішим прикладом формування нової системи квазі-державного утворення стала Одеська радянська республіка на чолі з В. Юдовським, яка проіснувала з січня до березня 1918 р.
Укладення 27 січня (8 лютого) 1918 р. Брестського мирного договору стало прологом до усунення більшовицького режиму з політичної карти України, а її південні землі опинилися в полі зору провідних країн Почвірного союзу. 18 лютого німецькі війська перейшли в наступ по усій лінії фронту, а незабаром до воєнної акції приєдналися підрозділи австро-угорської армії. Ключовою метою просування на Схід армії Дунайської імперії стало оволодіння багатими південноукраїнськими землями, які могли б забезпечити населення сусідньої країни достатньою кількістю продуктів харчування, а захоплення найбільшого міста Південної України стало переломним моментом наступу союзницьких військ у регіоні. 29 березня 1918 р. за домовленістю між німецькою та австро-угорською сторонами до сфери впливу останніх потрапила Херсонська губернія, у Миколаєві та Маріуполі стояли змішані гарнізони.
Зважаючи на просування військ союзників, уряд УНР намагався оперативно реагувати на військово-політичну ситуацію в Південній Україні, видавши у середині лютого спеціальному представникові Ради народних міністрів при Головнокомандувачеві німецьких військ в Україні С. Комірному інструкцію, згідно з якою його наділяли широкими повноваженнями для управління усіма державними і громадськими інституціями у південному регіоні. Незабаром С. Комірний очолив новостворений Головний крайовий комісаріат Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній з осідком в Одесі, до якої він прибув 18 березня для виконання обов’язків.
Попри декларовані наміри щодо співпраці між Берліном, Віднем та Києвом практична реалізація домовленостей на півдні УНР виявилася далекою від публічних гасел та укладених документів. Цілу низку визначених пунктів німецький та австрійський генералітети порушували і загалом не поспішали зважати на українське законодавство. Наприклад, у Херсоні австрійські військово-польові суди винесли 12 смертних вироків, схожою була ситуація в Миколаєві, де командування німецьким гарнізоном застосовувало репресивні методи і як реакцію на вуличні бої, що проходили у місті з 22 по 25 березня 1918 р., у результаті чого загинуло декілька тисяч осіб з обох боків. У північних повітах Таврійської губернії влада УНР була відновлена до середини весни 1918 р., коли, зокрема, у Бердянську 18 квітня розпочався антибільшовицький виступ, але загалом ситуація характеризувалася слабкістю будь-якої влади й дезорієнтацією населення.