Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

З огляду на часовий збіг формування комітету та утворення Центральної Ради у Києві, можна зробити висновок, що появу УКК слід розглядати як миттєву реакцію політично активної частини української спільноти Одеси на падіння царату. У своєму зверненні до населення УКК закликав усіх громадян підтримати Тимчасовий уряд і запевнив, що «новий лад несе всім народам і нашій Україні волю й свободу, касуючи всяке поневолення».

Протягом першого місяця свого існування УКК організував в Одесі низку віче, перше з яких відбулося 7 березня. Затверджені на них резолюції фіксували вимоги, суголосні з політичною доктриною, сформованою теоретиками Української національної революції. Головними тезами були заклики до проголошення автономії України на федеративних засадах, республіканська форма правління, необхідність скликання губернського національного з’їзду тощо. Нарівні з УКК важливу роль у розгортанні державотворчих процесів відіграла Одеська українська військова рада, створена у квітні 1917 року. Її організатором та безальтернативним лідером став відомий у місті громадський діяч, лікар-гомеопат І. Луценко, який поряд зі своїми однодумцями доклав чимало зусиль для українізації російського війська, формування гайдамацьких підрозділів, створення молодіжної організації «Одеська Січ», одним з активістів якої став відомий у майбутньому ідеолог українського націоналізму Ю. Липа.

З різною кореляцією у часі схожі тенденції ми бачимо в інших куточках Північного Причорномор’я. У Херсоні українська громада теж гуртувалася навколо «Української хати», створеної 25 березня 1917 р., яка вже у квітні налічувала 291 особу. Головою ради товариства став М. Чернявський, а з-поміж заходів організації значилися організація мітингів, демонстрацій, літературно-музичних вечорів, лекцій, курсів української мови, видання брошур та листівок.

У Миколаєві прикметною ознакою було відчутне бракування керівних кадрів. Зусиллями лише декількох осіб на початку березня 1917 р. вдалося влаштувати мітинг для української громади міста, після чого до місцевої «Просвіти» зголосилася долучитися більшість людей, і вже 27 березня вони створили Український організаційний комітет на чолі з Б. Брояківським. Його сформували переважно активісти «Просвіти», де й засідав комітет, українських гуртків на заводах, ротах, військових кораблях тощо. Вони зазвичай читали доповіді про автономію України для військових, що перебували у лазаретах і казармах, але їхня агітація натрапляла на більш жваву контрагітацію російських політичних сил, тому не мала потрібного ефекту. 16 червня 1917 р. вказану організацію було перейменовано за одеським взірцем на Керівничий комітет, а головою обрали К. Баранівського.

Виголошені на одеському віче тези про необхідність провести український національний з’їзд у межах Херсонської губернії було реалізовано за декілька місяців, коли в Одесі протягом 28 червня — 1 липня працював згаданий форум. Він затвердив повноваження створеної ще у квітні 1917 р. Херсонської української губернської ради на чолі з В. Чехівським як репрезентанта української громади краю і визначив головні напрями подальшої роботи.

Організаційні заходи у формі мітингів були характерними і для мешканців Північного Приазов’я. Мелітопольська українська громада гуртувалася навколо директора та вчителя комерційного училища І. Бакуменка й К. Залізняка та театральної групи Глазуненка, які виступали з полум’яними промовами, закликаючи підтримати гасло автономії України. Натомість у Бердянську панували «просвітянські» тенденції, оскільки місцева «Просвіта» чисельністю близько 50 осіб на чолі з Ю. Тищенком стала головним репрезентантом українського населення міста. Рубіжною подією в консолідації національних товариств Таврії став ІІ-й губернський з’їзд українських організацій краю, котрий відбувся 27—29 серпня 1917 р. у Мелітополі. Його делегати сформували загальногубернську структуру на чолі з О. Андрієвським, а з-поміж прийнятих постанов окремо виділявся протест проти поділу України, що містив також вимогу про те, щоб Таврійська губернія увійшла до складу автономної України.

Нарівні з подіями національної революції на теренах Північного Причорномор’я спостерігалися елементи революції соціальної, яка в ментальних установках українського селянина тісно пов’язувалася з вирішенням державотворчих завдань. Одним із яскравих доказів вказаної тези стали постанови віче Ольвіополя, Богополя, Голти, скликаних у травні 1917 р. за участі близько 15 тис. осіб. У прикінцевій резолюції говорилося, що «Україна мусить мати широку національно-територіальну автономію у федеративній демократичній Республіці Російській; земля належить хліборобам і земельна справа остаточно вирішується українським сеймом».

Варто відзначити, що в південноукраїнському селі протягом тривалого часу значним впливом користувалися загальноросійські партії, насамперед есери, котрі здійснювали активну агітаційну роботу, спираючись на підтримку таких центрів, як Одеса й Миколаїв. Вони проповідували тезу, що для отримання «землі і волі» ніякої України не потрібно. Утім, така масована ідеологічна атака на зденаціоналізованого селянина не завжди давала очікуваний результат, оскільки, як стверджував один із невідомих дописувачів часопису «Народна воля», народна «<...> стихія ж говорить про щось своє, рідне, що треба, мабуть, оту Україну».