Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Як дивно ви це сказали...
- Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.
- Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скаржиться, - засміявся він. - Його ніколи не можна цілком позбутися.
- Атож, не можна, - мовила вона з якимось острахом.
Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушила з місця.
- Гас, - проказав він, уриваючи задовгу мовчанку, - мені пахне, як парфуми.
- Справді?
- Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.
- Не знаю, - сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків. - Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.
- Кларіс. А я - Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?
Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.
Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав - вона зараз обмірковує, як краще відповісти на його запитання.
- Так-от, - промовила дівчина, - мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.
Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:
- Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.
- А чого мене боятися? - здивувався він.
- Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина...
У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лілового бурштину з вкрапленим навіки його образом.
Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий, чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: при цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син - сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного - щоб електрики не було якомога довше...
Раптом Кларіс Маклелен сказала:
- Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
- Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
- А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите? Він засміявся.
- Це протизаконно!
- Авжеж, авжеж...
- Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу - Уїтмена, в п’ятницю-Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.
Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:
- А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?
- Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
- Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
- Чого ви смієтесь?
- Не знаю. - Він знову засміявся, та зненацька замовк. - А що?
- Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?
- Ви таки справді трохи дивна, - промовив Монтег, глянувши на неї. - Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!
- Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.
- Ну, а це вам ні про що не говорить? - він поплескав по цифрі “451” на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.
- Говорить, - прошепотіла вона й пришвидшила ходу. - Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?
- Хочете змінити тему?
- Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, - сказала дівчина. - Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями - будинки, брунатні - корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно - сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.
- Ви надто багато думаєте, - мовив Гай зніяковіло.