Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Вона весь час дивилася вперед - хотіла побачити, що там, і, не бачачи нічого певного, озиралася на свого чоловіка. В його очах, як у дзеркалі, відбивалося те, що чекало їх попереду, а оскільки він до цього відображення додавав дещо від себе - тверду рішучість, - то її лице ясніло, і вона одверталася, враз усвідомивши, чого шукати.
Тімоті й собі дивився вперед. Але він бачив лише пряму, мов олівець, фіолетову стрічку каналу, яка тяглася через широку долину, оточену низькими вивітреними пагорбами, і зникала на обрії. А канал плинув і плинув через міста, які, коли б їх струсонути, заторохкотіли, наче жуки у висохлому черепі. Сто, а може, двісті міст, які спали і пекучого літнього дня, і прохолодної літньої ночі...
Вони пролетіли мільйони миль, щоб зробити собі приємне, щоб порибалити на Марсі. Але на ракеті чомусь була гармата. Це були канікули. Але навіщо такий запас харчів, що їх вони залишили в схованці біля ракети, запас, якого вистачить на багато років? Канікули. Десь за завісою канікул виднілося не веселе обличчя Розваги, а щось тверде, кістляве і, може, жахливе. Тімоті не міг підняти завісу, а двом молодшим братам було не до неї.
- Поки що жодного марсіанина. Оце так. - Роберт поклав своє гостре підборіддя на руки і втупився в канал.
Батько взяв з собою атомний радіоприймач, що був прикріплений до зап’ястка. Це був приймач застарілої системи; його притуляли до вуха, і він починав вібрувати.
Зараз батькове обличчя скидалося на одне з тих зруйнованих марсіанських міст: запале, висохле, майже мертве.
Потім він дав послухати мамі. Губи її розтулилися.
- Що... - почав був Тімоті, але так і не закінчив.
Один за одним пролунали вибухи, від яких кров поколола в жилах, а за ним з півдесятка не таких сильних. Батько в ту ж мить пустив човен на повну швидкість. Човен стрибнув, здригнувся і помчав уперед. Це привело до тями Роберта і викликало зляканий, але захоплений вереск у Майкла, котрий притулився до маминих ніг і дивився, як біля його носа вирує вода.
Батько круто повернув човен, зменшив швидкість і спрямував його в маленький бічний канал під вищерблену кам’яну стіну стародавньої пристані, де жили краби. Човен з розгону вдарився носом об стіну - всі аж поточилися, а тато дивився, як повільно зникає на воді слід до їхньої схованки. Хвилі лизнули кам’яні береги, ринули назад, щоб зустрітися одна з одною, заспокоїлися й підставили свої боки сонячним зайчикам. Слід зник.
Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривне стежили за батьком: що робити далі?
Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:
- Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.
- Що це, тату, з ракетою? - спитав Майкл.
- Ми просто підірвали нашу ракету, от і все, - обізвався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого особливого не сталося. - Я вже чув, як вибухали ракети. Наша теж вибухнула.
- А навіщо ми підірвали нашу ракету? - спитав Майкл. - Га, тату?
- Цього вимагають правила гри, дурнику! - пояснив Тімоті.
- Гри! - Майклові і Роберту це слово сподобалось.
- Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі коли нас розшукуватимуть, розумієш?
- Таємниця! Оце здорово!
- Перелякався власної ракети, - признався батько мамі. - Я таки нервовий. Лише дурень може припустити що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань на своєму кораблі.
Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач. За хвилину опустив руку. |
- Кінець, - сказав він мамі. - Радіоприймач уже не ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції Землі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох. Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона пануватиме й надалі.
- Довго? - спитав Роберт.
- Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефірі, - відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям передалися його настрій, його почуття - страх, безнадія, покірність долі й смирення.
Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили далі - в тому ж напрямі.
День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ними лежали мертві міста.
Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гладив їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.