Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Майкле, вибери місто.
- Місто, тату?
- Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми пропливаємо.
- Гаразд, - сказав Майкл. - А як мені вибирати?
- Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше припаде вам до смаку.
- Я хочу місто з марсіанами, - промовив Майкл.
- Марсіани будуть, - сказав тато. - Я тобі обіцяю.
Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з мамою.
За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше думав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж про щось інше.
Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони поспливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв, швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не сподобалося нікому. Це було селище землян, побудоване з дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до вигуків: “Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!” В місті ще й досі височіло кілька десятків великих споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані, на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які ще пульсували вологою.
- Оце і є те місто, - сказав хтось. Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на берег.
- От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавжди ми житимемо тут!
- Віднині й назавжди? - перепитав недовірливо Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима, глянув у той бік, де залишилася їхня ракета. - А ракета? А Міннесота?
- Ось вони, - повторив тато і притулив маленький приймач до білявої голівки Майкла. - Послухай-но... Майкл прислухався.
- Нічого не чути.
- Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.
Майкл трохи подумав над татовими словами, що ставили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.
- Зажди-но, - швидко промовив тато. - Натомість я даю тобі багато більше, Майку!
- Що? - обізвався цікавий Майкл, на мить стримуючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже батько зараз, буде таке ж неприємне.
- Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.
- Моє?
- Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом, щоб ви володіли ним.
Тімоті вискочив з човна.
- Дивіться, хлопці, все наше!
Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили брати в ній участь.
Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони допомогли вийти на берег мамі.
- Пильнуйте своєї сестри, - сказав тато, і ніхто з них тоді не зрозумів, що він мав на увазі.
Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Вони йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих містах примушує людину стишити голос до шепоту, примушує стежити за заходом сонця.
- Десь днів за п’ять, - сказав спокійно тато, - я поїду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю там Берта Едвардса, його дружину й дочок.
- Дочки? - спитав Тімоті. - Скільки їх?
- Чотири.
- Я вже бачу, що через це буде клопіт, - сказала мама, поволі киваючи головою.
- Дівчата? - Майкл скривився і став схожий на кам’яне марсіанське страховище. - Пхе, дівчата...
- Вони теж прилетять у ракеті?
- Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначені для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве подолали цю відстань.
- А де ти взяв ракету? - тихо спитав Тімоті.
Брати бігли попереду.
- Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіваючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але я весь час думав про Марс...
- І про пікнік!
- Авжеж. Це я кажу тобі одному. Я чекав до останнього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли побачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.
- Тату, а навіщо ти підірвав ракету?
- Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо коли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс, вони не знатимуть, що ми тут.
- Чому ти весь час поглядав угору?
- Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не поженеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.