Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Слухаємо професора далі:
«Культура черняхівського типу не становить винятку для якої-небудь одної місцевості України. Вона такою ж мірою властива для Середнього Наддніпров’я, як і для нижнього Дніпра, для Правобережжя, як і для Лівобережжя… Адже, як сказано, на окремі точки з культурою черняхівського типу ми натрапляємо на відстані, що не перевищує 3–5 км» [137, т. 2, с. 1041].
І, зрештою, матеріал підсумовує професор Іван Іванович Заєць:
«На території України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більш як десять таких етнокультурних утворень.
Для нашої теми, зокрема, найбільш важливими є Зарубинецька, Волино-Подільська, Черняхівська, Київська та Етулійська культури, які безпосередньо стосуються слов’ян…» [27, с. 183].
Як бачимо, справді, у III–V століттях на теренах сучасного міста Одеси мешкали предки українців — слов’яни, носії черняхівської культури. Хоча, як стверджують історики, у ІV–V століттях на тих землях існувала потужна Гунська держава, яка, по суті, зруйнувала Давній Рим.
Здавалось, одне виключає інше. Гунів ніколи не поєднували зі слов’янами. А досліджувати це питання Москва категорично забороняла. Так нищилась наша історична тяглість на українській землі.
Уже в незалежній Україні це питання дослідив і розв’язав Великий Українець із Харкова професор Анатолій Миколайович Кіндратенко. Звернімося до його праці «Європейські гуни — предки українців». Ось що пояснює науковець:
«В історичній літературі є два описи способу життя «гунів»: Амміана та Пріска. Вони прямо протилежні за змістом. В Амміана це опис справжніх кочовиків, у Пріска — осілого землеробського народу. Кому ми повинні більше вірити, першому чи другому? До того ж… в опис життя кочовиків Амміан вкрапив елементи, належні народу осілому. Виходячи з того, що він тих гунів ніколи не бачив, а Пріск кілька тижнів знаходився в їхньому середовищі й побував навіть у столиці, вірити треба останньому. Але офіційні дослідники, описуючи побут гунів, ігнорують саме Пріска й користуються матеріалом Амміана» [142, с. 21].
А далі харківський професор, проаналізувавши особисті свідчення секретаря Візантійського посольства до гунського царя Аттіли (Гатила), вказав, що кожен компонент його дослідження є суто українським. Дослідив він ось такі незаперечні фактори гунського народу:
— Мова «гунів».
— Гунські (українські) імена оточення царя Гатила.
— Походження загальних «гунських» слів (страва, вар, мед, кам).
— Побут та звичаї «гунів».
— Одяг, поселення, житло.
— Продукти харчування.
— Транспорт, торгівля.
— Прийом гостей.
— Князівський бенкет.
— Звичаї, поховання Гатила.
— Методи ведення війни.
— Каталаунська битва.
— Озброєння тощо.
Абсолютно все вищеназване було давньоукраїнським. Відсилаю всіх охочих переконатись у цьому до праць Анатолія Миколайовича Кіндратенка.
Наприкінці зазначу: вивчивши всі існуючі на сьогоднішній день давні джерела, професор зробив досить багато цікавих висновків. Наведемо з них такі:
1. «Розгром готів антами, поразки римлян та візантійців від «варварів» (головним чином українців, германців та аланів) стали початком виникнення в кінці IV — на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об’єднання і у якій всі племена пізніше виступають уже під ім’ям склавенів — антів. Римлянам вона відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану» [143, с. 66].
2. «Що ж стосується українських професійних істориків, то їм не треба бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].
Зазначимо: шановний професор, доктор фізико-математичних наук Анатолій Миколайович Кіндратенко не є професійним істориком. Він змушений був взятися за вирішення історичних питань нашого народу, позаяк бачив «хуторянську» безпорадність своїх колег — фахових істориків.
Отак ми пов’язали давно розірвані факти української історії.
Звичайно, праця «Історія міст і сіл Української РСР» писалася під пильним наглядом московських зверхників. Тому в ній не могло бути й згадки про заснування сучасного міста Одеси українським князем Василем Красним. Що зрозуміло. Дуже цікавою у праці є згадка про «великий замок» «на терені Кочибея», та про те, що «залишки його зберігалися до середини ХVІІІ століття». Хоча московити і в цьому реченні збрехали, бо слід було написати правду: «Залишки його зберігалися до приходу в Кочибей московитів, в кінці ХVІІІ століття».