Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Шолудивий Буняк
Чим були в народній уяві половці, можна відтворити собі з легенди, що її склав український народ про половецького ватажка Буняка. В літописі виступає він як дикий, шолудивий грабіжник, але в народній лєгенді, це потвір, без тіла, огидний кістяк з вонючими тельбухами, який вбиває слуг, що підглянули його нелюдський вигляд. По правді, це був один з визнатніших половецьких ватажків, що своєю зручністю, як і жорстокістю вївся українському народові глибоко в печінки.
Як тільки половці прочули, що помер Всеволод, зараз прислали до Святополка послів по окуп. Святополк увязнив послів, а сам почав готовитися в похід. Алеж у нього було всього 800 війська, сила, з якою не було що й пориватися на половців. Святополк пішов за допомогою до Мономаха й той не відмовив, потягнувши з собою брата Ростислава. Війська зустрілися з половцями за р. Стугною біля Трипілля. Але недостача відповідного проводу й незгода поміж князями довели до їх повної поразки. «По лютій битві» змусили половці втікати всіх, при чому першими тікали кияне, що найголосніше домагалися від князів боротьби, а не перемиря…
Серед безладної втечі, потонув у Стугні брат Мономаха Ростислав; його смерть оспівав відтак автор Слова о полку Ігоревому, мовляв «молодому князеві Ростиславові зачинив Дніпро свої темні береги. Плаче мати Ростиславова, по молодому князю Ростиславові, посумніли цвіти від жалю й дерево з туги до землі похилилося»…
Половці підійшли під сам Київ й пустошили землю, грабили й на-бірали невільника. Даремне пробував їм заступити дорогу Святополк. Втрати, що він їх поніс тим разом були куди більші, ніж над Стугною. При відвороті зайняли половці обложений Торчеськ, місто спалили, а людей побрали в неволю. Вертали половці ситі побіли й добичі. А нещасні невільники, «пройняті холодом, виснажені голодом і спрагою, помарнілі з біди на лиці, почорнілі, йшли незнаними землями, серед диких народів, голі й босі, з ногами поколеними на терню й крізь сльози розмовляли з собою: «я з того міста», «а я з того села» і плакали не бачучи нівідки порятунку». Не бачили його й князі. Після першої невдачі рішили окупитися напасникові. Святополк одружився з дочкою половецького ватажка Тутор-хана, заплатив окуп і Мономах. Як на князів, посвоячених з німецькими й візантійськими цісарями, такі родинні звязки були аж надто упокорюючі. Відчували це князі, відчував і народ, але ні одні ні другі не находили на це ради.
Олег Святославич
Розбиття військ Святополка й Моиомаха осмілило Олега Святославича, що досі сидів у Тмуторокані, попробувати тепер вернути собі батьківщину. Він набрав собі половців і рушив на Чернигів, що в ньому сидів Мономах. Попустошивши передмістя, Олег кинувся здобувати острог; це примусило Мономаха піти на переговори. Остаточно Мономах зрікся Чернигова й пішов у Переяслав. Тут він сидів якийсь час спокійно, продумуючи над способами знищення половецької загрози.
А коли весною тогож року прийшли до нього половецькі старшини Ітлар і Кітан за окупом, то Мономах не перешкодив своїй дружині вистріляти нахабів, мов собак. Відтак Мономах до спілки з Святополком напали на половецький табор над р. Голтвою й розбили його. Олег, що його вони кликали на половців, не пішов з ними. Для нього вони не переставали бути союзниками. Тоді князі закликали його на зїзд до Києва, мовляв «приходь до Києва умовимося в приявности єпископів, ігуменів, бояр; наших батьків і громадян про українську землю, щоби оборонити її від поганців». Але Олег відповів гордо, що «не визнає над собою суду єпископів, черців і смердів» й тим поставив проти себе Святополка й Мономаха, що рушили на нього походом.
Похід, що стався весною 1096 р. заскочив Олега неприготованим. Він утік з Чернигова до Стародуба, де по пяти тижнях облоги був примушений піддатися й погодитися на пропозиції побідників. Між іншими цілував хрест на те, що приїде до Києва на зїзд. Очевидно, робив це Олег нещиро й як тільки небезпека проминула, рішив ще попробувати щастя, щоб вийти з положення оборонною рукою. Він пішов на Смоленськ, а хоч там його не прийняли, то всеж таки прислали йому свої «вої», якими від відвоював собі Муром, де згинув Ізяслав Мономахович, та опанував Суздаль і Ростов. Але тут наспів Мстислав з Новгороду й розбив Олега на р. Колачці під Суздалем. Тепер уже справді не лишалося Олегові нічого іншого, як покоритися перед «братією» і з їхньої ласки вдержатися при якомусь уділі. Тай «братія» не мала багато до вибору. Треба було чимскорше поладнати хоч сяк-так претенсії Святославичів» щоби спільними силами рушити на половців й не лякатися їх наступу з боку чи ззаду, як підмоги, котромусь з ізгоїв.