Парфуми

І тоді сталося диво. Чи щось подібне до дива, а саме, щось таке незбагненне, нечуване і неймовірне, що свідки після всього назвали б це тільки дивом, якби потім взагалі бодай коли зайшла про це мова; та де там, пізніше всі соромилися визнавати, що були до цього причетні.

А сталося те, що десять тисяч людей на майдані та навколишніх схилах хвиля за хвилею переймались непохитною вірою: людина в синьому сюртуці, яка щойно вийшла з карети, аж ніяк не може бути вбивцею. Не те, щоб люди засумнівалися в його ідентичності! Перед ними був той самий чоловік, якого вони кілька днів тому бачили на соборній площі у вікні резиденції і якого вони, потрап він їм до рук, розтерзали б з несамовитою зненавистю. Той самий, хто ще два дні тому на підставі приголомшливих доказів та особистих зізнань був справедливо приречений до страти. Той самий, чиєї смерті вони з такою жадобою прагнули ще хвилину тому. Це, безперечно, був він!

Та з іншого боку — це був не він, це не міг бути він, бо не міг бути вбивцею. Чоловік, що стояв біля плахи, був уособленням невинності. В цю мить це знали всі, від єпископа до продавця лимонаду, від маркіза до прачки, від президента суду до хлопчиська.

Папон також знав це. 1 його кулаки, що стискали залізного кия, тремтіли. Його дужі руки нараз ослабли, коліна обм'якли, йому стало страшно, неначе дитині. Він не зможе підняти цього кия, ніколи в житті не здобудеться на силі здійняти руку на цього невисокого безневинного чоловіка. Ох, як боявся він тієї миті, коли приреченого підведуть до нього, він так тремтів, аж мусив спертися на свого ганебного прута, аби не звалитися від слабості, великий, могутній Папон!

Не інакше почували себе й решта десять тисяч чоловіків та жінок, старих і малих, що були там: вони почувалися слабкими, немов дівчатка, котрі піддалися спокусі дорослих коханців, їх охопило нездоланне почуття симпатії, ніжності, несамовитої закоханості, ще бозна-чого, можливо, навіть любові до вбивці, і вони не могли, не хотіли цьому ніяк зарадити. То було схоже на плач, який неможливо стримати, плач, який довго тамували і який, підіймаючись від живота, розкладає всілякий опір, усе чудово розріджує й вимиває. Люди наче розтанули, розчинилися розумом та душею, ставши такою собі аморфною масою, відчуваючи тільки власне серце, що калатало десь там усередині, і кожен намагався вирвати його й покласти в долоню маленького чоловіка в синьому сюртуці. Всі його кохали.

Гренуй уже кілька хвилин нерухомо стояв біля розчиненої карети. Лакей уклякнув поряд навколішки, припадаючи дедалі більше до землі, як заведено на Сході припадати перед султаном чи Аллахом. І навіть так він усе ще борсався й тремтів, ладен зрівнятись із землею, заритися в неї, перейнявшись безмежною відданістю. Офіцер охорони та лейтенант поліції, обидва кремезні чоловіки, які мали б доправити приреченого на ешафот і передати в руки ката, стояли, мов паралізовані. Плачучи, вони познімали капелюхи, поодягали їх знов, тоді покидали на землю, впали один одному в обійми, розійшлися, бездумно вимахуючи руками в повітрі, торсаючи один одного і кривляючись, ніби вражені танком святого Вітта.