Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
«Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти,— подумав я.-— І ходитимуть тоді київські Гарики у попівських рясах по Хрещатику...»
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на голові, наприклад),— у нього — лисина, а там, де в людей голо (на спині, наприклад),— у нього густа руда шерсть — як у ведмедя. А він лежить, загоряє. От дивак! Хіба шерсть може загоріти? До тіла ж сонцю крізь ту вовну не пробитися.
А он дід який! Із води тільки-но вискочив і ну гімнастику робити — присідає, на руках од землі оджи-мається, підстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках і ззаду голови довге волосся аж до плечей. І усміхається на весь рот, підморгує комусь. Оце дід! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у теніс... чи, як його, у бадмінтон ракеткою вимахує. Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цікаво було б подивитися на нашу бабу Триндич-ку з такою ракеткою. Все село б збіглося. А тут ніхто й уваги не звертає.
Інтересні діди й баби в Києві. Якісь хлоп'якуваті. Наче старі діти. А молоді паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва бородаті. Дива!
А он якась тьотя спить під деревом. Загорнулася з головою у ковдру і хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозуміло. Дома ж під ковдрою краще виспатись можна.
А скільки дітей! Дітей скільки на пляжі! Тільки й чути:
— Сьомо, вийди з води! Сьомо, вийди з води!
— Галочко, не запливай! Пливи назад!
— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
— Алику, зніми мокрі труси.
— Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твій м'яч, це його м'яч.
— Яшо, за вредність ти сьогодні купатись більше не будеш. Не будеш... За вредність...
— Фаню, ти знов насипала пійтсу в мої черевики! Ану висип зараз же!
— Мамочко, ну з'їж яєчко! — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руці облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань років дванадцяти — одвертає кирпу і кривиться — не хоче.
— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя.
А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкільник років шести:
— Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.
Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав: «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати...»
То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить — раз! — і будь здоров... І у «Вечірньому Києві» на другий день заголовок: «Юні герої з Васюківки».
— З «Вечірнього Києва» якраз цікавилися вчора,— почув я раптом веселий голос. І здригнувся — ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.
— Все розпитував про роль царя,— вів далі кругловидий.— Ні, каже, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.
— Правильно,— підтримав «гачкуватий». — Ніколи не можна розказувати зарані. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов'язання, а потім... пшик! — і нічого нема. Отож ні пуху ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
— Так-так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усміхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбіг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
— К чорту!
Ми з Явою перезирнулись і усміхнулися. Ми знали, що коли кажуть «ні пуху ні пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:
— Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
— Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися.— І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.