Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Гончар обережно зазирнув у темряву, і йому стало лячно: там, у глибині печери, хтось лежав. Лежав нерушно, розпластавшись на піску. Долаючи страх, Оп пішов уперед і наткнувся на людське тіло. Схилився над ним. То була дівчина, зовсім юна, ще дитя. Ознак життя — ніяких. Узяв її руку — гаряча. Отже — жива. Придивився, й у вічі впала одіж дівчини: одіж була така, як і та, що йому принесли сьогодні мисливці. І тієї ж миті його осяяв здогад, як опинилася тут ця несподівана гостя. Жаль і тепло до цієї беззахисної істоти пройняли від природи добре гончареве серце.
Усе життя старий мріяв, щоб у його землянці жили діти. Та сіроока Нок, його дружина, не народила йому дітей. Так хотіли боги, бо ж усе добре й зле — з їхньої волі. А тепер ось перед ним дитя. Це чужинське дитя. Зоуго наказує нищити чужинців. Лише жінок він велів лишати живими. А це ж перед Опом дівчинка, майбутня жінка, він може взяти її за дитину і візьме, дасть їй надійний захисток.
Обережно підняв дівчину й поніс її до виходу, до світла. Так, вона не спить, вона тяжко занедужала, а може, з великої втоми впала в глибоке забуття. В її лиці ані кровинки — воно біліше від найяснішої глини. Негайно ж у стійбище! Зараз же! До своєї землянки.
І старий подибав своєю стежиною назад. Йому було важко, він кілька разів зупинявся, перепочивав, але навіть тоді, коли приставав, не клав своєї ноші на землю.
Нарешті добувся землянки. Ось тут, у затінку кущів, що вруніли довкіл його житла, треба покласти дівчину. Тут їй зараз буде найкраще. Став на коліна і обережно опустив на землю. Тільки тепер, уже заспокоївшись, він міг добре роздивитися і оглянути свою знахідку. Дівчина була худорлява, мала тонкі довгі ноги і м’яке русяве волосся. О, те волосся! Точнісінько таке було в його доброї Нок. Одна нога дівчини спухла, певно, дівчина десь ушкодила її. Із складок одежі випав крем’яний різець. Для чого б він міг бути — Оп не знав. На шиї висіла шкіряна торбинка, в торбинці — глиняний тур з очима-вуглинками…
Дівчина лежала так само нерухомо. Старий Оп пошкандибав у землянку, дістав з полиці чималого горщика, вже старого, добре засмаленого, і відлив з нього якоїсь рідини. То була цілюща рідина. Оп варив її з трав. Він знався на цілющих травах. Бувало, що варив усякі варива і всесильному Зоуго, коли недуга валила того з ніг. Цього навчила Опа покійна Нок.
Оп вернувся до дівчини і, наливши тієї рідини собі на руку, почав розтирати їй груди. Розтирав довго і невтомно. Але надаремне — дівчина не розплющувала очей. Невже вона померла? Старий гончар, як і всі інкури, боявся мерців, бо вночі їхні тіні сновигають по стійбищу, заходять у землянки, лякають, а то й душать людей. Тому інкури виряджають померлих на плотах за Велику Ріку, в Край Примар. Звідти ще ніхто не повертався. Лише Провісників волі богів інкури ховали на березі Великого Озера, яке ковтає щодня сонце. Ховали з великими почестями. А як вчинити з цією чужинкою? Може, кинути у яму богам, і тоді її тінь не лякатиме ночами інкурів? Дочекатися б тільки, коли стемніє… Старий нахилився над дівчиною, щоб узяти її і перенести в таке місце, де б її ніхто не міг побачити, і позадкував з несподіванки: на нього дивилися великі сірі очі. То були очі його покійної Нок. То були очі дівчини сіроокого народу. Вона щось кволо пробелькотіла і знову заплющила очі. Тепер гончар заметушився, неначе йому вернулись молоді роки. Миттю збігав у землянку, добув ще одного горщика і разом з ним вибіг надвір. Розтулив дівчині рота і влив туди просто з горщика трохи рідини. Постояв якийсь час, спостерігаючи за лицем зомлілої. Воно поволі набиралося рум’янцю. Ні, лишати її тут, під землянкою, не можна.
Подалі від лихого ока. Узяв на руки і обережно поніс у житло. Поклав у кутку, де сам спав, на звірині шкури. Випростав її, щоб легше дихалось, і зверху вкрив. Теж шкурами. А сам сів осторонь і замислився.