Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Дзінь-дзінь-дзінь…
Уже оті звуки почали стихати — чужинці минали засідку. Інкури хвилювалися й міцніше стискали в руках списи. Вони нетерпляче чекали сигналу. Нарешті пролунав свист, неголосний, але пронизливий, як посвист байбака. То Сміливий Тур подавав сигнал до нападу.
Сколихнулася трава уздовж стежини. Розмахуючи списами і вигукуючи свій бойовий клич, інкури хижо кинулися на чужинців. Тур миттю наздогнав передню тварину і вдарив її своїм довжелезним списом у груди. Тварина дико заревіла, шарпнулася вбік і, спіткнувшись, звалилася на землю, придавивши собою верхового в строкатій одежі. Тур, не маючи наміру дарувати чужинцеві життя, замахнувся на нього крем’яною сокирою, яку тримав у іншій руці. Їхні погляди на мить зітнулися, і мисливець побачив перед собою сірі очі, сповнені жаху й благання. Такі сірі очі були в чужинки Нок, нещодавно померлої дружини Кривого Опа — гончаря інкурів. І на якусь мить Турова рука заклякла в повітрі. Та тільки на мить. Якби перед ним була жінка… Чужинців же боги веліли безжально нищити.
І от за короткий час побоїсько скінчилося. Чужинці та їхні тварини лежали тут, у степу, бездиханними трупами. Жодному з них не пощастило врятуватися. Жодному! Так гадали інкури.
Проте ніхто з мисливців не помітив, як у першу мить цієї жахливої сутички з двогорбої тварини, що йшла услід за передньою, грудкою скотилася людська постать і шаснула обіч стежини. То була дівчинка в такому ж строкатому вбранні, як усі інші чужинці, але зовсім юна: всього весен вона прожила, мабуть, стільки, скільки пальців мала на обох руках. А може, й не на кожен палець було тих весен. Кущі рятівного чагарника, що якимось дивом постали на її шляху, пружно хитнулися й тієї ж миті розпросталися за нею.
Із свого захистку дівчина бачила все, що сталося потім. В першу мить вона побачила, як на голову її батька — мудрого жерця сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів — опустилася важка Турова сокира. Жахний крик вихопився тоді з її дитячих грудей, але крику того ніхто не почув, бо він потонув у ревінні тварин і передсмертному стогоні конаючих людей. Бачила вона й загибель останнього сіроокого. А потім — лаштування в дорогу переможців. Загиблих людей вони не рушили — певно, лишали на поталу хижим звірам, щоб задобрити їх. Але забитих двогорбих тварин забрали з собою… Забрали й речі чужинців. І одіж їхню.
Так, інкури поверталися додому. Їм уже не треба було полювати диких кабанів — м’яса тепер вони мали вдосталь, та й Сміливий Тур хотів щонайхутчіш принести Зоуго звістку про перемогу над чужинцями. Ватаг, як завжди, йшов попереду, тільки цього разу в його руках сліпуче виблискував жовтий камінь — той самий, що висів на шиї двогорбої тварини і співав. Тур зняв ту дивину і тепер ніс її якось боязко, незграбно тримаючи за невеличкого хвостика. І знову линуло степом ніжне й нестишне: дзінь-дзінь-дзінь. Тур обов’язково покаже того дивного каменя Зоуго. Провісник волі богів, напевне, знає, що то за річ.
Інкури йшли степом, несли свою здобич і не озиралися. Вони знали, що хижі звірі не нападуть на таку ватагу людей. Але коли б озирнувся хто, то, може, й упало б йому у вічі, як вряди-годи обіч стежини сколихнеться густа степова трава і знову нерушно заклякне у спекотливому безвітрі. Неначе хтось назирці йде за мисливцями, вистежує їх.
І якби хто отак подумав, то не помилився б, бо воно так і було — за інкурами йшла сіроока чужинка. Йшла, знесилена, часто падала, але схоплювалася й знову брела за людьми, хоч і жорстокими, але людьми… Нестерпно боліла нога, яку вона забила, коли падала з тварини, але піддаватися цьому болю не могла. Коли мисливці почали лагодитися в дорогу, дівчинка збагнула своїм дитячим, та не по літам розвиненим розумом, що тут, у степу, першої ж ночі її чекає люта смерть — вона стане здобиччю степових хижаків. Мисливці, певно ж, вертали до свого стійбища, а там… Вона не знала, що буде там, але була певна, що біля стійбища хижаки її не зачеплять.
Йшла нагинці, майже не підводила голови, боялася, щоб її не побачили, а де трава чомусь ставала нижчою, навіть повзла. Вона не виходила на стежину, а то й зумисне трималася подалі від неї; вона не бачила людей, але непомильно йшла за ними, дослухаючись до отого ніжного: дзінь-дзінь-дзінь…
У неї не було нічого з собою: ані їжі, ані зброї. Зброї взагалі жінки її народу не носили. Єдине, що вона мала, це крем’яний різець та невеличку глиняну фігурку степового тура з чорними вуглинками-очима. Це був її бог, володар степів її країни. Він завжди допомагав їй. І тепер вона попросить його, і він допоможе їй у цю скрутну годину. Вона була певна цього…