Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Якось на околиці стійбища вона надибала рослину, з якої у її краях виробляли нитки, а з них — тканину на одіж. На осінь зібрала насіння, а наступної весни висіяла його. Розповіла Опові про свій намір. Той допоміг їй. А Зоуго тут чомусь не перечив, мабуть, уподобав чужинську одіж. І дівчина навчила інкурок, як усе треба робити. На диво світла голова і майстерні руки були у цієї чужинки! Тканина виходила хоч і не така гарна, як у майстрів її країни, але з неї можна було шити зручну, особливо навесні й під осінь, одіж.
З того часу дорослі інкурки й прийняли Іку до свого гурту, мали її за рівну, хоч вона й була між ними наймолодша. Вони тепло ставилися до чужинки, і лише деякі косо позирали на дівчину, цуралися її. То були старі, вже посивілі жінки. Вони чомусь недолюблювали й сірооку Нок. Незлюбили ще тоді, коли вона з’явилася в стійбищі і коли стала дружиною Опа. Може, причиною тому була просто заздрість, бо ж чужинка і знала більше, і вміла робити все краще, аніж вони. А тепер нелюбов ту перенесли на Іку. Нелюбов і заздрість.
Та дівчина намагалася не помічати цього. Час схилив її до інкурів, хоч і спричинили вони їй найбільше лихо: посиротили і позбавили батьківщини. Тоді, напочатку, їй просто було жаль батька, вона сумувала за домівкою, плакала, а тепер зрозуміла, що в тій біді мало винні ці люди, обдурені Зоуго, і їй хотілося хоч чимось допомогти їм, передати те, що вберегла в своїй пам’яті з далекого, щасливого дитинства.
Іка часто ходила з жінками ген-ген у степ, за стійбище, збирати всякі ягоди, їстівне коріння. І скільки отам, у степу, знайшла вона ягід і корінців, що про них ніхто ніколи й не думав, буцімто їх без шкоди можна споживати! І як усі раділи з того! Бо то була велика підмога інкурам у голодні зимові дні, коли з полювання майже не було ніякого добутку, а якщо він і випадав, то все те доводилося віддавати богам.
Багато думала Іка про тих богів. Надто взимку. І з кожною наступною зимою думка її гострішала, ставала чіткішою. Не в богах тут річ. Хижаки не можуть бути богами. Боги добрі, вони чинять людям добро… Це Зоуго, Дохла Гієна, вигадав отих злих богів. Зоуго… Злий і ненависний до людей. Вона певна цього. Та як сказати про це інкурам? Не повірять їй…
Навіть Русові, цьому розумному і хороброму мисливцеві, прозваному в стійбищі Прудконогим Сайгаком, вона не зважувалася довірити своїх думок. Він інкур, у тих богів вірив його батько, Сміливий Тур, та віра ще з материнським молоком вселилася і в нього самого.
Але після отого весняного полювання на турів, коли ненависть до старого шахрая Зоуго вщерть виповнила її, наважилась. А може…
Вечори ще були довгі і холодні. Іка сиділа в землянці біля вогнища і на горшках, що їх напередодні виліпив Кривий Оп, своїм крем’яним різцем вишкрябувала рисочки, єднаючи їх у вигадливий візерунок. А поряд, спершись на лікоть, на сайгаковій шкурі напівлежав Рус. Він дивився на дівчину, стежив за меткими рухами її пальців і слухав. Чимало таких вечорів минуло… Йому, що ніколи не знав страху, було лячно. Але мисливець десь у глибині душі починав вірити дівчині. І, мабуть, допомагало в цьому кохання…
Старий гончар, пораючись у своєму глухому закутку з горшками або просто гріючись біля вогнища, також наслухав оту розмову молодих. Так, і він тепер уже по-іншому думав про отого глиняного бичка. І ці думки прийшли до нього не щойно, в оці голодні весняні дні, а раніше — уже кілька зим і весен вони не дають йому спокою. Він просто думав, що багато змін сталося в його житті відтоді, коли цей бичок з чорними вуглинками-очима оселився в його землянці. От хоч би й те, що в нього з’явилася омріяна донька, яка зігріла його старість. Хіба це не найбільша і не найбажаніша переміна? А з нею сміх і радість зажили в його злиденній господі. Навіть статку начебто додалося. Він і горшки, здавалося, свої ліпив тепер краще. І Прудконогий Сайгак он до них заприязнився. А далеко не кожен у стійбищі може похизуватися такою увагою найсміливішого інкура. Та й тільки Іка зважувалася кликати його тепер Русом — так його вже ніхто не зве відтоді, як він очолив мисливців.
А може, отой глиняний бичок тільки його доньці слугує? Вона ж ніколи не розлучається з ним…
Думав старий і жахався: а як же ремках Ро? Як інші боги? Вони дають інкурам вогонь… Вони теж могутні… Але ж вони ненажерливі. І як зле від цього інкурам!..
Кінець ремкаха Ро
Настало раннє літо. Того теплого вечора Іка нетерпляче чекала Руса: на цей раз вона мала до нього пильну справу. Добре, що Оп сьогодні рано подався спати в землянку. Останнім часом він намагався не надокучати молодим: старий знав, що, може, навіть літо не мине, як вони збудують свою оселю і підуть туди жити. Там його сіроока донька народить Русові синів, які прославлять інкурів. Вони будуть дужі й сміливі, як їхній батько, а від матері візьмуть у спадок мудрість і доброту…