Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
— Боги кажуть, що вони голодні!.. — прошамкав беззубим ротом Зоуго. — Боги гніваються! — засичав він. — У землянках інкурів умре вогонь! Умре!!
— Вогонь… Вогонь… — застогнали люди.
Вогонь… Що могло бути для цих людей дорожчим за нього? Він рятує їх від хижих степових звірів, робить смачною і приємною їхню страву, гріє в нестерпно холодні зимові дні. Вогонь живе у кожній землянці інкура. Він добрий і приязний друг і помічник людини. Але його треба добре пильнувати, дбати, щоб він не вихопився з уготованого йому місця. Бо горе людям, якщо це станеться! Він стає тоді лютим звіром, і страшнішого за нього немає на світі. Вогонь кидається на все, що трапляється на шляху, на землянку і пожирає її, лишивши від житла самий попіл, може знищити стійбище, своїм кривавим язиком злизати траву в степу, проковтнути ліс, всіх сайгаків і турів…
О, підступний він, цей вогонь. Але коли він умирає — зле тоді людям. А вмирає вогонь, коли цього захочуть боги. Так каже Зоуго, який знає велику таємницю народження вогню. Ніхто з інкурів не повинен був знати цієї таємниці…
— Кращі шматки м'яса віддайте богам! — наказав Зоуго.
у його руці ще раз проспівав священник камінь, востаннє блиснувши проти сонця. Він начебто стверджував щойно сказане. Старий постояв якусь мить, а потім зрушив з місця і, ні на кого не дивлячись, пошкандибав до своєї землянки. Інкури поволі розступилися, даючи йому дорогу.
Багато в інкурів богів. І боги ті жили край стійбища у великих ямах, перекритих зверху дрюччям, а подекуди й товстими колодами. Поклонялися люди цього сміливого племені і могутньому ремкаху, і вовкам, і лисицям. Навіть борсуки та полохливі гієни сиділи в тих ямах, але це були вже боги менш шановні. Найголовнішим богом був величезний і старий ремках Ро.
Без богів інкури не могли б жити — так казав Зоуго. Боги допомагають мисливцям впольовувати турів, кабанів; це вони дають інкурам вогонь, сонце, насилають дощі й вітри. І лише він, Зоуго, знав, з якими богами радитись, коли наставав час посилати мисливців у степ полювати сайгаків або ж коли треба було йти на річку ловити рибу. Тільки він один розумів їхню мову, умів розтлумачити її інкурам. Після ради Зоуго з богами інкури майже завжди приносили з ловів багату здобич. Але, як от і цього разу, все краще доводилося віддавати богам. Та й Зоуго брав собі велику частку тієї здобичі, бо ж він — Провісник великої волі богів і тому перший серед інкурів, йому й шана повинна бути така, як всесильним богам.
Йому й віддавали ту шану. Шану і здобич, йому вклонялися, його й боялись.
Боялись…
Коли б інкури знали, як саме спілкується Зоуго з богами!..
Протягом довгих, довгих років придивлявся він до тварин. І от навчився їх розуміти. Ні, не мову тварин він розумів, а їхню поведінку… Бо не завжди однаково поводились тварини.
Ось Ро люто й невпинно сновигає у своїй ямі з кутка в куток й неугавно рикає. І Зоуго знає, що це неподалік стійбища з’явилося стадо турів або ж сайгаків. Отже, можна висилати мисливців — полювання принесе багату здобич. Інкури вміють полювати, аби мали що!
А буває, тварини в ямах нишкнуть, знаходять прихисток, влягаються і, згорнувшись, немовби засинають. То наближається негода. Зоуго одразу ж посилає інкурів на річку по рибу. Так, мовляв, велять боги. Вирушає загін зі стійбища — на небі нема ані хмаринки, а коли прибуває на місце, то схоплюється нестишна злива. І лютує вона день і ніч, здається, що то провалилося небо і невпинним потокам води не буде кінця-краю. Річка здувається, виходить з берегів і заливає луки. Та ось злива поступово починає вщухати, річка поволі втихомирюється, і на мілкотині вже аж ряхтить від риби — великої, нагуляної. Це по неї прийшли сюди інкури. Люди кидаються бити її списами, і тому нищенню немає впину…
Верталися люди в стійбище і славили мудрість Великого Інкура, який знає мову богів і провіщає їхню волю…
Та цього разу, повернувшись з останнього полювання на турів, вони щось не дуже славили його. Це непокоїло Зоуго, про це і думав він, кульгаючи до своєї землянки. Він навіть учув у тій мовчанці стомлених і голодних мисливців глухе невдоволення. І це неприємно шпигнуло його, збудило підозру.