Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.
Мейєла мовчала.
— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.
— На ганку.
— На якому?
— У нас тільки один ганок, парадний.
— Що ви робили на ганку?
— Нічого.
Втрутився суддя Тейлор:
— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.
Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:
— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?
Мейєла промимрила собі щось у долоні.
— Що таке? — запитав суддя.
— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.
— Містера Фінча?
Вона енергійно кивнула головою.
— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша...
Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.
— Скільки вам років? — запитав він.
— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.
Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.
— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.
— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.
Джем скоса подивився вниз, на свідка.
— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.
Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:
— Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і... і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова... батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде...
— Хто це «він»?
Мейєла вказала на Тома Робінсона.
— Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,— попросив містер Джілмер.— Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.
— Отой,— сказала Мейєла.— Робінсон.
— Що було далі?
— Я й кажу йому: «Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак». Скільки там тієї роботи для нього — раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати... Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене...
Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя — пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:
— Він повалив мене на підлогу, придушив і... заволодів мною.
— А ви кричали? — запитав містер Джілмер,— Ви кричали, відбивались?
— Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.
— А що було далі?
— Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: «Хто це тебе? Хто це тебе?» Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.
Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона — насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.
— Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? — запитав містер Джілмер.
— Ну ясно,— сказала вона достоту, як батько.
— Ви впевнені, що він таки заволодів вами?
Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:
— Він що хотів, те й зробив.
Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.