Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— Ти жорстока, богине, — сказав Крішна.
— Таке життя, Сопілкарю, — відповіла вона, покидаючи його.
І він заграв, а в голові йому тлумилися темнії думи.
Вони прибували. Прилітали з-за небокраю, осідлавши полярні вітри, промчавши моря й суходоли, крізь пекучу заметіль, шугали з-над сніговиці й з-під неї — звідусіль прибували вони. Мінливі образи гнало вітровієм через сніжно-білі простори, небесні мандрівці осипалися з небосхилу, наче осіннє листя; сурми сурмили над пустищами, з гуркотом проносились уперед снігові квадриги, промені світла, відбиваючись від їхніх гладеньких закрижанілих боків, розліталися навсебіч, немов списи; пломеніли, мінячись, хутряні мантії, від могутнього дихання набігали білі перисті хмарки пари, то пурхаючи вгору, то тягнучись слідом за ними, злоторукими й сонцеокими; вони прибували; маяли блискучі перев’язі, маски перевертнів, вогнисті серпанки, чортові ратиці, припалі памороззю наколінники й високі шоломи — і все це брязкало й ковзало, поривалося вперед, кваплячись, та метушливо кружляло… Вони прибували; і по всьому світові, що лишався в них за спиною, радість панувала у Храмах, і повнилися вони співами та офірами, процесіями та молебнями, пожертвами й милостинями, пишними та мальовничими ритуалами. Це ж бо жаска богиня, яка сіяла страх усюди, збираючись узяти шлюб зі Смертю, і це, як сподівалося, мало пом’якшити їхні норови та звичаї. На Небо теж передався святковий дух, і як підбились до гурту боги й напівбоги, герої та знать, верховні жерці, і раджі-фаворити, і браміни високого коліна, — забуяв той дух з невтримною силою, закружляв багатобарвним вихором, захмелив голови і Першим, і найпослідущим.
Отож стікались вони у Небесне Місто — хто прилітав на спинах пернатих родичів Птаха Гаруди, хто, погойдуючись, спускався згори на небесних гондолах, хто здіймався у височінь гірськими артеріями, виблискуючи то там, то там серед засніжених та закрижанілих просторів, — аби забринів од їхніх пісень Шпиль Заввишки В Милю, аби не вщухав сміх у чарах короткої невчасної ночі, яка не знати чому негадано заполонила собою все, та невдовзі розвіялась.
У плині днів і ночей, коли збирався той тлум, знайшов для нього велемовний поет Адасай одразу шість порівнянь, вигадливих і між собою не схожих (марнотратний-бо він завжди, коли доходить до уподібнень): зграя перелітних барвистоперих птахів, що проноситься над застиглими хвилями молочного океану; какофонія в голові у ледь схибнутого композитора; косяк глибоководих рибин, тілами подібних до сонячних зайчиків, що в’юняться довкола фосфоруючих водоростей у холодній безодні морської западини; спіралеподібна Туманність, що зненацька вибухає зсередини; грозовиця, кожна-краплина якої обертається то на пір’їнку, то на співочу пташку, то на коштовний самоцвіт; і врешті (мабуть, це найвдаліше порівняння) Храм, повний страхітливих, густо розмальованих статуй, які зненацька ожили й заспівали, і кинулися по світу попід розмаяними на вітрі знаменами, й заходились стрясати палаци та руйнувати бані, аби зібратися потім посеред того хаосу і розпалити велетенський вогонь, і танцювати довкола нього — і щоб не було ні стриму ні впину ні тому жадібному вогню, ні тому несамовитому танку.
Вони злітались, збігалися, сходились.
Коли пролунав по Архівах сигнал тривоги, Тек вихопив Блискучого Списа з гнізда у стіні. В різну пору дня таємна сигналізація оповіщала різну сторожу. Передчуваючи, що спричинило тривогу, Тек подякував долі, що це сталося не в іншу годину. Він піднявся ліфтом на рівень Міста і кинувся до Музею, що височів на пагорку.
Та було вже запізно.
Вітрина відчинена, доглядач лежить непритомний, а в Музеї більш ні душі — либонь, через передсвяткову веремію, що панувала у Місті.
Музейна будівля стояла так близько від Архівів, що Тек устиг помітити двох втікачів, які спускалися по протилежному схилу пагорка.
Він замахнувся Блискучим Списом, боючися скористатися ним як зброєю.
— Стійте! — закричав він.
Вони озирнулися.
— Тобі таки не вдалося вивести з ладу сигналізацію! — з докором вигукнув один із них.
Він квапливо застібав свій широкий пояс.
— Біжи, забирайся звідси! — наказав він. — Цього я беру на себе!
— Не може того бути, щоб через мене спрацювала сигналізація! — закричав його супутник. — Я…
— Гайда звідси!
І він обернувся, піджидаючи Тека. Його супутник побіг далі схилом униз, — Тек помітив, що то була жінка.
— Поклади на місце, — насилу вимовив захеканий Тек. — Байдуже, що ти там узяв, поклади його назад… — І я, можливо, зможу приховати…