Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— Мені теж приходила в голову така думка. По волі чи по неволі, а цього разу він мав би погодитись. Я певен, життя йому любе.
— Але ж є засоби точно дізнатися, як воно буде на ділі.
— Наприклад?
— Психопроба.
— І раптом вона виявить його небажання мати справу з Небом і дотримуватись зобов’язань щодо нього? Тоді як?
— Чи можна якось вплинути на його мозок, змінити сам спосіб його мислення? От якби, скажімо, Владика Мара…
— Я ніколи й гадки не мав, що ти грішиш сентиментальністю, богине. Складається враження, наче тобі найдужче кортить, щоб він і далі жив — у будь-якій формі.
— Може, так воно й є.
— Адже ти знаєш: при цьому він може… цілком змінитися. Він не лишиться тим самим, якщо таке з ним зробити. І «талант» його може геть щезнути.
— В плині століть усі люди природним чином змінюються; змінюються їхні думки, вірування, переконання. Одні частини розуму можуть спати, інші — пробуджуватись. Талант, я певна, нелегко знищити — поки триває життя. А жити краще, ніж умерти.
— Мене можна в цьому переконати, богине, — якщо в тебе знайдеться на це часу, звабливице.
— Скільки часу?
— Три дні, скажімо.
— Гаразд — три дні.
— То ходімо в мій Павільйон Насолод і там знайдемо спільне вирішення цього питання.
— Чудово.
— А де зараз Владика Яма?
— Працює в своїй майстерні.
— Довготривалий, сподіваюсь, проект.
— Не менш як на три дні.
— От і добре. А Самові, гадаю, ще світить якась надія. Хоч це й супроти моїх тверезих міркувань, але твоя дотепна ідея мені до вподоби. Здається, я таки зможу її оцінити.
Статуя восьмирукої богині, а була вона голуба, награвала на віні, затоплюючи їх звуками фривольної мелодії, коли ступали вони по саду того літа.
Хельба мешкала на самісінькій окраїні Неба, там, де вже починалися дикі хащі. І так близько до лісу підступав її палац, званий Грабунком, що, скрадаючись за прозорою стіною, терлись об нього мимохідь дикі звірі, а з кімнати, званої Гвалтом, добре було видно тіняві лісові стежини.
От у цій кімнаті, на стінах якої були порозвішувані вкрадені у минулих життях скарби, і приймала Хельба гостя на ім’я Сам.
Хельба був/була богом/богинею грабіжників.
Ніхто не знав дійсної статі Хельби, бо в нього / в неї була звичка змінювати її під час кожного перевтілення.
Сам дивився на гнучку темношкіру жінку, зодягнену в жовте сарі з жовтим запиналом. Неначе кориця були її нігті й сандалії, і золотою тіара в чорних як смола косах.
— Ти мені симпатичний, — проказала Хельба ніжним муркотливим голосом. — Проте лише в ті сезони мого життя, коли перевтілюючись чоловіком, я, Саме, віднаходжу свій Атрибут і йду на справжній грабіж.
— Ти, певно, й зараз можеш віднайти свій Образ.
— Звісно.
— І опанувати свій Атрибут?
— Можливо.
— Але ти цього не зробиш?
— Ні, поки ношу жіночу плоть. А бувши чоловіком, я взявся б викрасти що завгодно і звідки завгодно… Поглянь лишень туди, на протилежну стіну, там висять деякі з моїх трофеїв. Величезний плащ з синього пір’я належав Шріту, вожакові демонів Катапутни. Я поцупив його прямісінько в нього з печери, коли заснули, мною приспані, його невсипущі цербери. Оцей мінливої форми самоцвіт я смикнув не звідкись, а з самого Склепіння Нестерпного Жару; туди я видерся за допомогою присмоктувальних дисків, приладнавши їх собі до зап’ястків, до колін і до пальців ніг, а внизу піді мною Матері…
— Годі! — сказав Сам. — Я знаю всі твої пригоди, бо ти тільки й робиш, що про них розповідаєш. Спливло вже так багато часу, відколи ти вчинив дійсно зухвалу — як у давнину — крадіжку, що тепер тобі доводиться все частіше відживлювати свою колишню славу оповідками. Інакше навіть Старші Боги забудуть, який з тебе був мастак. Бачу я, що поткнувся не туди, що ж, спробую десь-інде.
Він підвівся, наче збираючись іти.
— Зажди, — схвильовано сказала вона.
Сам зачекав.
— Ну?
— Ти міг би принаймні розповісти мені, який грабунок замислив. Раптом я зможу підсобити тобі порадою…
— Як зможе мені підсобити бодай найліпша твоя порада, Царю Грабіжників? Не слова мені потрібні, а дії!
— Може, навіть… ану розкажи!
— Гаразд, — мовив Сам, — проте я сумніваюся, що тебе зацікавить таке нелегке завдання…
— Облиш ці дитячі психологічні хитрощі й розкажи мені, що ж ти хочеш украсти.
— В Небесному Музеї, що так надійно збудований і під постійною вартою…
І завжди відчинений. Кажи далі.
— В цій будівлі, у вітрині з комп’ютерним сторожем…