ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Той самий.
— Резидент ЦРУ?
— Спитайте про це мене, хлопці, — сказав Глебб, — все-таки ми з ним дружимо багато років. Він така ж людина ЦРУ, як я — агент гестапо.
— О, як цікаво, — п'ючи джин, спроквола мовив Славін, — коли б Пол зміг одержати документи про те, що працівник ЦРУ зв'язаний з нацистами — як із старими, так і з новими, це можна було б обіграти в пресі?
— Коли преса боролася з ЦРУ, — відповів Пол, — вона мріяла мати щось подібне. Це нокаут, Віт, але…
— Я займався боксом, я знаю, як бити, я готовий навчити вас методу.
— Отак вербують довірливу вільну пресу, — знову засміявся Глебб, і очі його стали схожі на вузькі шпаринки.
— Віт, я хочу показати вам мою гордість, — сказала Пілар, — ходімо.
— А мені ви не хочете показати свою гордість, гвапенья? — спитав Пол.
— Коли чимось гордяться по-справжньому — гордяться мовчки, — кинув Глебб.
— Гарні слова, — сказав Славін. — Слова людини, що вміла перемагати.
Пілар взяла його за руку, повела за собою крученими сходами нагору, на другий поверх. Там, у кімнаті з скляним дахом, з великою тахтою, вкритою шкурою тигра, стіни були обвішані іконами — всі до єдиної реставровані, багато золота й виразно мальованих очей.
— Як? — спитала Пілар. — Надзвичайно, правда? Сімнадцяте століття, північ Росії, тієї, яка мала вихід до моря, тобто до свободи…
— Де реставрували? Тут?
— Ні.
— Вас засмутити чи краще сказати неправду?
— Я завжди, Віт, любила слухати правду. До кінця. Всю. Тоді й я готова сказати правду.
— Всю?
— Залежить од вас.
— Тільки од мене?
— Я не дружина і не клерк, у мене є власне діло, Віт, тому я користуюсь головним благом життя — я-незалежна. Я дорожу цим благом, бо прийшла до нього з підвалу, ступаючи по запльованих сходах… Кажіть правду…
— Добре. Сімнадцяте століття в нашому іконописі вирізняється зразу, і не так манерою письма, як формою дошки. Дошка має бути дугоподібною, опуклою, збитою з трьох клинків. У вас тільки одна ікона справжня, Пілар, усі інші — ви хотіли правди — підробка. Але я нікому не скажу про це, я вмію зберігати таємниці.
— Ви не дуже зберігали чужі таємниці, коли говорили про Шанца.
— А хіба це чиясь таємниця?
— Віт, чого ви домагаєтесь?
— Правди.
— Це відповідь росіянина. Я стала американкою, я звикла до точності запитань, конкретики завдання, товарної ціни, до строку й до форми гарантії.
Славін узяв жінку за руку, поцілував її, спитав:
— Ви зараз живете по американському дипломатичному паспорту? Чи зостався один із колишніх?
— Віт, ви не відповіли на моє запитання…
— Мабуть, про те, як звуть «надійного друга фірми» Лоренса, зручніше запитати в Пола?
— Але ж запитали про це ви?
— Повторіть мою фразу, Пілар, і ви погодитесь, що я такого запитання не ставив. Адже я фантазер. Людина, яка захоплюється журналістикою, повинна бути фантазером.
— Якщо я відповім на це запитання, ви не будете відповідати на запитання Пола?
— Ні, таки справді, ви полюбляєте авантюрні романи, Пілар. Я боюся за вас. Я не хочу, щоб ви відчули бодай найменшу незручність, коли йдете сходами вгору. А взагалі джентльмен має бути поруч з жінкою в час такого маршруту, хіба не так? Мужчина з міцними м'язами й головою, яка працює по-американськи: гарантії, точність, діловитість.
— Добре, я зараз покличу Джона, — сказала Пілар.
— Я тут, дівчинко, — посміхнувся Глебб.
Він стояв біля гладенької стіни, невидимі двері за ним і повільно зачинялись.
— Я хотів би послухати гонконзьку історію містера Славша ще раз — детальніше, сам на сам.
Константинов
Константинов і лейтенант Дронов сиділи в будинку якраз навпроти тієї кімнати, де Дубов і «Оля-жива» (так страшнувато він визначив її для себе) розмовляли про щось. Константинов бачив близько й виразно обличчя Сергія Дмитровича, сильне, чітко вирізьблене, вольове: намагався зрозуміти, чому так весело сміється дівчина, — Дубов говорив мало; справжній мужчина, вчений, політик; гарно одягається, елегантний; красиво водить машину, надіває лайкові рукавички, щоб краще відчувати кермо; замовляючи коньяк, просить, щоб принесли «КВ», неодмінно грузинський («вони ж арійці, їхня вимогливість до прекрасного не має торгового інтересу, як у інших народів»); легко й чудово перекладає пісні англійців, іспанців, португальців; любить трохи стомлено, дуже спокійно, не те що хлопчаки, ті завжди перелякані й не тямлять смаку в цьому; з гідністю слухає тости, які виголошують на його честь друзі в Піцунді та Сухумі; «алаверди» говорить не кваплячись, ледь-ледь наслідуючи манеру старого грузина.