Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Ось що означає знати узбережжя! — захоплено гукнув Тіквік. — Але тут я вже не провідник і не радник, я взагалі перший гном, що відвідав узбережжя.
— Гаразд, а як справи у нас із провізією? — спитала Сьюзан, непомітно перейшовши на військову мову.
— Обійдемося яблуками, — сказала Люсі. — І треба вже щось робити! Ми тут другий день, та досі нічого так і не зробили!
— Заздалегідь попереджаю, — застеріг Едмунд, — що аніякій рибі я свого капелюха більше не віддам!
Через упертість Едмунда довелося обійтися лише яблуками. Їх поскладали в один із плащів, попередньо зав’язавши його як лантух. Відтак усі напилися води з криниці (бо в морі прісної води немає і взяти її ніде) й рушили на берег, де залишили човна. Шкода було покидати рідний замок, який хоча й стояв у руїнах, але дітям був замість дому.
Та попереду на них чекали нові пригоди.
— ЛМД краще сісти за стерно, ми з Едом — на весла, а дівчата — на ніс, вказувати напрям. Доки не обійдемо острів, тримайтеся подалі від берега. І ось ще що: пропоную познімати кольчуги, а то спечемося, як раки, — повелів Великий король.
Незабаром зелений берег острова залишився позаду, обриси бухт і піщаних кіс розпливлися, а човен погойдувався на легкій хвилі. Над морем віяло солоним повітрям, і в дрімотній тиші чувся лише скрип кречетів і плескіт весел по воді, що хлюпала в борти. А сонце припікало.
Ліпше всіх влаштувалися Сьюзан та Люсі. Вони сиділи на носі й коли-не-коли зачерпували воду та розглядали морське дно. Вода виявилася на диво прозорою, й навіть на глибині було видно білий пісок з острівцями брунатних водоростей.
— Як і в добрі старі часи, — промовила Люсі. — Пам’ятаєш, як ми ходили до Теребінтії, а звідти в Гальму, потім до архіпелагу Семи Островів і відтіль аж до Самотніх островів?
— Ще б пак! — зітхнула Сьюзан. — А пам’ятаєш наш корабель із головою лебедя на носі та різними крилами по бортах?
— І шовкові вітрила! І ліхтарі на кормі!
— А бенкети на палубі! А музики!
— А пам’ятаєш, як флейтисти залізли у «вороняче гніздо» й грали-вигравали з барила, і здавалося, начебто музика ллється-лине з небес?
Тим часом човен обійшов острів і тепер можна було триматися ближче до берега, по якому, куди не кинеш оком, тягнулися похмурі непривітні ліси.
Своєю дикою красою берег полонив уяву і по-своєму був напрочуд мальовничий, проте… милуватися ним діти не могли: у пам’ять їм попри все в’їлися картини не дуже давнього (для них) минулого; коли не було тут аніяких лісів, а росла трава й лежав теплий пісочок, а на березі чекали друзі.
Потроху в екіпажі відбулися перестанови: Сьюзан змінила на веслах змореного Едмунда, а Едмунд пересів до Люсі.
— Еге-е ж, невдячна робітонька, — поремствував Пітер.
— А може, я погребу? — запропонувала мала Люсі.
— Підрости раніш, — відрізав Пітер.
Він не те що сердився, просто сил на балачки у нього вже не лишалося.
Розділ 9
Що побачила Люсі в лісі
Ще задовго до того як човен, обігнувши останній мис, вийшов у Дзеркальну затоку, навіть у хлопчаків (не кажучи про Сьюзан) від утоми, як то кажуть, відвалювалися руки та задерев’яніли спини. Від яскравого сонця та танцю відблисків на воді у Люсі замерехтіло в очах. Навіть Тіквік (що, до речі, сидів за кермом) — і той не міг дочекатися кінця морської прогулянки. Річ у тому, що лаву стернового, на якій він сидів із гордістю, було призначено не для гномів, а для дорослих людей. Ось чому заміть того, аби спиратися на рейку для стернового, він змушений був дриґати ногами в повітрі та ялозити по всій лаві. Зрозуміло: що довше тяглася та морська подорож, то більше всі занепадали духом. Як наслідок, якщо раніше вони тільки й думали про те, аби скоріше з’єднатися з Каспіаном, то тепер дедалі частіше їх відвідували невеселі думки: ось знайдуть вони Каспіана, а далі що, і як жменьці гномів і звірят здолати армію дорослих та тертих вояків?
На воду вже спускалися сутінки, а човен усе плив уздовж звивистих берегів Дзеркальної затоки. Береги то раптово сходилися, утворюючи фіорди — тоді дерева темними арками нависали над головами мандрівників; то розмикалися — тоді трохи світлішало; та різниця з кожною хвилиною ставала менш помітною — впали сутінки. Звуки моря залишилися далеко позаду, і тиша в затоці стояла така, що чутно було, як дзюркочуть маленькі струмочки, що квапливими цівками біжать із лісу до великої води.