Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Та не було аніякого вітерцю, — гірко махнув рукою Тіквік, — і нема чого мене жаліти. Ви перемогли заслужено, і я навіть не посилатимусь на рану, яку дістав у останньому бою, що сильно нагадує про себе, особливо коли стріляєш із лука й необхідно відводити руку назад.
— Так вас було поранено! Біднесенький! Дайте-но огляну, — сказала Люсі.
— Це видовище не для малих дівчат… — почав був Тіквік, та вмить прикусив язика. — Вибачте, ваша величносте, здається, я знову бовкнув дурницю. Якщо ваш брат — вправний воїн, а сестра — прекрасна лучниця, то чому б і вам не бути великою цілителькою?
Гном сів на сходи, стягнув із себе кольчугу й обережно спустив сорочку з широким коміром, оголивши мускулясту волохату, як у моряка, руку (мається на увазі вигляд, бо за розміром вона була не більша за хлопчачу). На плечі показалася брудна, невміло та прихапцем накладена пов’язка. Люсі обережно її розмотала й відкрила рану.
Рана була жахливою й уже почала припухати.
— Бідний, бідний Тіквіку! Який жах! — лише й сказала Люсі, похитавши головою, а далі відкоркувала пляшечку й обережно крапнула на рану одну-єдину краплю.
— Еге-гей, легше, що ви робите? — захвилювався Тіквік.
А втім, як він не крутив головою, як не скошував очі, а роздивитися, що там, іззаду, не міг. Тоді він змінив тактику й спробував дістати туди рукою, із того, як він вовтузиться, можна було здогадатися, що рана, напевно, неабияк чешеться (а це точна ознака того, що вона загоюється), і ось гном скочив, подриґав рукою, помахав, пограв м’язами і… заллявся дзвінким щасливим сміхом, геть як мала дитина.
— Не болить, слово честі, не болить! — примовляв він у захваті. — Який я радий і щасливий, часник-щавель-із-чорносливом! — Насміявшись, він знову посерйознішав і мовив: — Даруйте мені, ваші королівські величності, я поводився прямо-таки безглуздо, так нерозумно, як жоден із гномів, що живе на білому світі. Прошу вас не ображатися на мене, й велика вам дяка: за порятунок, за частування, за лікування і за урок!
Дітям також було незручно, що вони жартували з нього, тим більше що вони не знали про те, що Тіквіка поранили в останньому бою, і тому навперебій, немовби і самі перепрошуючи, заходилися доводити йому, що ніби все нічого, і що нема за що дякувати, і що поводився він не безглуздо і нерозумно, а розсудливо й розумно, і просто довіряв, але перевіряв.
— А тепер, — сказав Пітер, — якщо ви впевнилися, що за тягар ми вам не станемо…
— Упевнився, — засвідчив гном.
— …Отже, час діяти. Гадаю, що нам слід з’єднатися з Каспіаном…
— І щонайшвидше! — підтвердив гном. — Через мене ми й без того втратили годину з гаком.
— Тоді рахуємо: якщо прямувати тією самою дорогою, якою йшли ви, то у нас піде принаймні два дні — на відміну від гномів, ми, на жаль, не можемо крокувати цілу-цілісіньку добу без сну та відпочинку. Якщо я правильно зрозумів, — тут Пітер повернувся до решти, — то курган Аслана, про який говорив Тіквік, і є наш Кам’яний стіл. А звідти півдня дороги до броду через Беруну…
— До мосту через Беруну, — виправив гном.
— У наш час мосту ще не було, — пояснив Пітер. — А від Беруни до Кейр-Паравелю ще день із лишком. Якщо мене не зраджує пам’ять, то від Беруни до замку ми легкою ходою добиралися на другий день по обіді. Отже, якщо підемо прудко, то маємо встигнути за півтора дня. Це довго…
— Атож. І ще не слід забувати, що все довкола поросло лісом, а в лісі дикі звірі, та й заморці не дрімають, — додав Тіквік.
— Стривайте, — втрутився Едмунд, — а навіщо нам іти тим же шляхом, що й наш любий маленький друг?
— Ваша величносте, — став благати Тіквік, — будьте ж великодушні!
— Ну ось, уже нічого й не скажи, — зітхнув Едмунд, — ну, й нехай! А можна я буду величати вас скорочено: наш ЛМД?
— Ай, — заступилася за Тіквіка Сьюзан, — годі вже кепкувати. Будь ласка.
— Нічого, дівчинко, ой, вибачте, ваша величносте, від насмішки ґуля не вскочить! — усміхнувся гном. (Із того часу діти й прозвали його ЛМД і, як воно часто трапляється, потім геть-чисто забули, звідки взялося це прізвисько та що воно означає.)
— Так от я й кажу, — правив своє Едмунд, — навіщо нам іти тією самою дорогою, що й любий… що й ЛМД? Візьмемо човен — і гайда на південь, до Дзеркальної затоки, увійдемо в затоку й уже звідти по прямій, лісочком, до самого Кам’яного столу. І зауважте: у поході на човні нам не дошкулятимуть ані дикі звірі, ані заморці — одним словом, якщо ми відчалимо зараз, то ще до заходу сонця будемо в затоці, на березі заночуємо, а зі світанком здійснимо марш-кидок — і ось ми вже у Каспіана, до сніданку! То як?