Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Після 20:00 з’являться попередні дані двох екзит-полів – опитувань, які соціологи проводять на виході з виборчих дільниць.
• У селі Андріївка під Слов’янськом Донецької області загинули італійський фотожурналіст Анді Роккеллі та його перекладач Андрій Миронов.
Про це заявили представники самопроголошеної «Донецької народної республіки» на сторінці у Твіттері, повідомляє «Укрінформ». Згідно з цією інформацією, обидва вони стали жертвами мінометного обстрілу.
• Близько 2 тисяч осіб проводили мітинг проти проведення виборів президента України на площі Леніна в Донецьку, — пише «ОстроВ».
• У селищі Новойдар Луганської області точиться бій між силовиками та сепаратистами. Про це повідомляє голова Комітету виборців України Олександр Черненко у Твіттері.
«В новоайдарському районі захопили 4 дільниці. В самому Новоайдарі йде жорсткий бій між військовими та сепаратистами», — написав він.
• Петро Порошенко може перемогти у першому турі.
Згідно з результатами Національного екзитполу, Порошенко набрав 55,7% голосів.
26 травня 2014 року
• Геннадій Афанасьєв «Піднятися після падіння»
ЛЕФОРТОВСЬКЕ ВІТАННЯ
[26 травня. Москва, Лефортово]
Досить довго мене катували в Криму і при цьому часто говорили з кровожерливою посмішкою: «Ти знаєш, куди ми тебе відправимо? Знаєш, куди потрапиш? У Лефортово! Тримайся, суко...» На той час я не думав, про що вони говорять, і, насправді, мені було досить байдуже, куди мене повезуть. Для людини, яка ніколи не була за ґратами, місця позбавлення волі однакові. Але дуже скоро я відчув відмінність. Мене привезли в обіцяне місце...
Природно, я бачив лише частину будівлі, а більшого оглянути не вийшло. Мій огляд цієї мальовничої території припинили, і, так би мовити, привели мене до тями важкий запотиличник і удар у спину. Потрібно було квапитись, адже конвоїри поспішали на обідню каву. Ми для них були всього лише вантажем далекобійників, товаром, котрий швидше потрібно було доставити до замовника.
На вході, природно, крім спецназу, арештантів зустрічали гігантські залізні двері, а за ними килимові доріжки і камери стеження. Усюди. Звичайно не варто забувати, що жодного кроку не залишиться непоміченим. Тотальний контроль. Ласкаво просимо до найсуворішої в’язниці «Лефортово»! Місцеві коридори ще не забули, як по них вели людей на розстріл, а стіни ще не висохли від залишеної на них крові.
Праворуч була диспетчерська, а за нею камери для побачень, які найчастіше використовувалися для зустрічей із так званими «свідками» злочинів, ким найчастіше були родичі та знайомі прокурора, і адвокатами.
Мене зачинили в одній із цих камер. Усередині був тільки столик і два стільці, намертво вкручені в бетонну підлогу. Чекати мені довелося кілька годин. Ні їжі, ні води, ні, що більш важливо, — доступу до туалету. Скажу відверто, я після тривалого перельоту чи переїзду через всю Москву, а потім багатогодинного перебування в такій камері думав тільки про одне — попісяти у сміттєвий кошик чи ні. Я прикидав усі можливі варіанти. Прохання зводити до туалету залишалися без відповіді. Я чекав кого завгодно. Аби сходити до вбиральні. Усі знали, але ігнорували. Чи це не тортури? Повернення охоронників ознаменувало початок обшуку: шмону. Але перед тим мене все ж, напівзігнувши, відвели до камери із вбиральнею.
Усе, що мені зібрали в Сімферопольському слідчому ізоляторі мої сусіди по камері, — відібрали і викинули у сміттєвий кошик, відібрали абсолютно всі речі, які були, аргументуючи лише тим, що «не положено». Це і є життєве кредо вертухаїв. Це взагалі відповідь на всі життєві питання в’язнів у тюрмі. Усі нечисленні речі було описано, складено в пакети і віднесено, як мені сказали: «На прожарювання забираємо. Напишеш заяву, повернуть». Повернути мені їх найближчим часом не виявилося можливим. Як мінімум, півтора місяця очікування перед тим, як раз на тиждень, по четвергах, почнуть щось повертати з моєї ж власності. Коротше кажучи, у той час я залишився ні з чим. Тільки те, що було на мені. Гнітюче безсилля та гнітюча несправедливість. Ні на що не можна вплинути. Шмон закінчено. Далі за програмою — лазня, куди мене і повели довгими та звивистими коридорами. Вибору — митися чи ні — у мене не було. Хочеш чи не хочеш, а в Лефортово є тільки одне правило: «зобов’язаний». Тому що «так положено».
Ну що ж, я роздягнувся і пішов митися. Чому б і ні, адже востаннє я мився з пляшок над унітазом іще в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Душова кабіна площею десять квадратних метрів складалася з двох лійок-«сосків», із яких текла або холодна вода, або окріп. Часу на це неземне задоволення — усього п’ятнадцять хвилин. Раз на тиждень. В інший час я, можливо, і зрадів би можливості таких хвилин, але в ті хвилини мені було зовсім не до того.