Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.
— Шкода, що тут немає Едуарда, — каже Гунгерман. — Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентином Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.
— Облиште недоречні жарти, — озивається Валентин, який стоїть позад нього. — Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.
Ми п’ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.
— Ти ще кудись хочеш іти? — питаю я Віллі.
— Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.
— Чудово, — каже Гунгерман.
Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.
Мпокрокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто це колись так сказав?
XV
Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному'багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.
Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам’яна коробка з кольоровим склом, бронзовими ланцюгами і посиланими жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, — Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж — мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.
Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.
— У вас є письмовий доказ? — з тріумфом питає вона.
Георґ поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.
— Саме так, — з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. — Завдаток ми хочемо взяти назад.
— Отже, ви замовляли склеп?
— Я не замовляла, а тільки дала завдаток.
— Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? — питаю я. — З точки зору технічного консультанта?
— Таке буває. — Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Ґеорґ перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.
— Що? — Ральф обертається до фрау Нібур — Емілі, в тебе немає квитанції?
— Я не знаю, — белькоче фрау Нібур. — Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!
— Зробити таку дурницю!
Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу.
— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — пояснює Ґеорґ. — Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.
Ральф підбадьорюється.
— Ну от.
— Врешті, ми згодні забрати склеп назад, — заявляє Ґеорґ, — якщо ви його не хочете.
— Ну от, — повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.
Я вражено дивлюсь на Георґа. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.
— А завдаток? — питає Ральф.
— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — Так завжди робиться.
— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.
— Та це ж було б курам на сміх! — каже він. — Ні, з нами так не вийде!
— З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.
— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. — До того ж ви надто дорого хотіли.