Король у Жовтому

Одного ранку в академії Жульєна хтось із студентів сказав Селбі:

— Дивись, он то Фоксгол Кліфорд, — і вказав пензлем на юнака, що сидів біля мольберта й нічого не робив.

Селбі, сором’язливий та знервований, підійшов до нього і промовив:

— Мене звати Селбі, я щойно приїхав до Парижа… і приніс рекомендаційного листа…

Його голос потонув у гуркоті мольберта, який раптом упав. Власник мольберта негайно накинувся на сусіда, і протягом якогось часу шум бійки ширився студіями месьє Буланжи та Лефевра, згодом вилившись у сутичку на сходах ззовні. Селбі, що хвилювався з приводу того, як його приймуть інші студенти, поглянув на Кліфорда, який незворушно спостерігав за битвою.

— Тут трохи гамірно, — зауважив Кліфорд, — але тобі сподобаються ці хлопці, коли ти познайомишся з ними ближче.

Його невимушена поведінка викликала у Селбі захват. Потім Кліфорд відрекомендував його дюжині студентів дюжини національностей з простотою, що вразила Селбі до глибини душі. Хтось із них відреагував досить приязно, хтось стриманіше. Навіть пихата істота, що обіймала посаду старости, зволила звернутися до нього:

— Друже, у людини, яка розмовляє французькою настільки досконало, як ти, і яка до того ж доводиться другом месьє Кліфорду, не буде жодних проблем у цій студії. Ти, звісно, розпалюватимеш піч, допоки не прийде наступний новенький?

— Звісно.

— І ти не проти висівок[137]?

— Ні, — відповів Селбі, який насправді ненавидів їх.

Вражений Кліфорд надягнув капелюха, промовивши:

— Уже видно, що ти багато чого досягнеш, хлопче.

Селбі також надягнув капелюха та попрямував до дверей. Коли вони проходили повз постамент для натурниці, звідусіль почулися крики: «Chapeau! Chapeau[138]!». Тієї ж миті до Селбі із загрозливим виглядом підскочив студент, облишивши свого мольберта. Той почервонів і зиркнув на Кліфорда.

— Зніми перед ними свого капелюха, — пояснив він, сміючись.

Зніяковілий Селбі повернувся та відсалютував студії.

— Et moi[139]? — вигукнула модель.

— Ви просто чарівна, — відповів Селбі, вражений власною зухвалістю. І тут один із хлопців у студії підвівся й крикнув: «Він нівроку впорався! З ним усе гаразд!», а натурниця зі сміхом простягла йому руку для поцілунку і додала:

— À demain, beau jeune homme[140]!

Протягом усього тижня Селбі працював у студії цілком спокійно. Французькі студенти охрестили його «l'Enfant Prodigue», що вільно перекладалося як «Дивна дитина», «Малий», «Малий Селбі» та «Малбі». Проте останнє швидко еволюціонувало у «Малюк», а звідти — цілком природно — у «Пацюк». На цьому Кліфорд заборонив подальші варіації імені, тож всі повернулися до прізвиська «Малий».

Настала середа, а разом з нею прийшов і месьє Буланжи. Протягом трьох годин студенти страждали від нападів його ядучого сарказму — серед них і Кліфорд, якому повідомили, що він знає про твори мистецтва навіть менше, ніж про мистецтво творити. Селбі пощастило більше. Професор мовчки поглянув на його роботу, кинув на нього гострий погляд і пройшов далі з якимось непевним жестом. Коли він разом з Буґро залишив студію, Кліфорд полегшено зітхнув, отримавши свободу натягти на голову капелюха і зникнути.