Хатина дядька Тома

Виголошуючи свою декларацію незалежності, Джордж стояв на видноті на вершечку скелі, і рожевий відсвіт зорі осявав його смагляве обличчя и темні очі, що палали гнівом і розпачем.

Хоч би як там було, а його горда поза, палючі очі та гучний голос так вразили переслідувачів, що їм на хвилю аж мову одібрало. Справжня хоробрість і рішучість часом здатні вгамувати навіть найзапекліших грубіянів. Тільки Меркс лишився незворушний. Він неквапливо звів курок свого пістоля і, коли Джордж скінчив говорити й запала миттєва тиша, вистрілив у нього.

— Адже за мертвого у Кентуккі дадуть ті самі гроші, що й за живого,— спокійно промовив він, витираючи пістоль об рукав.

Джордж відскочив назад. Еліза зойкнула. Куля пролетіла біля самого його волосся, мало не черкнула Елізу по щоці й увігналася в стовбур дерева за нею. — Пусте, Елізо,— швидко мовив Джордж.

— Краще тобі не вилазити їм перед очі зі своїми промовами,— обізвався Файнес.— То ж усе підлі негідники.

— Ну, Джіме,— сказав Джордж,— готуй свої пістолі й будемо разом пильнувати той прохід. Першого, що виткнеться звідти, стріляю я. Ти стріляєш другого і так далі. Нема чого витрачати по дві кулі на кожного.

— А що, як ти не поцілиш?

— Ще й як поцілю! — спокійно відказав Джордж.

— Ого! Хлопець, я бачу, з норовом,— пробурмотів Файнес крізь зуби.

Після пострілу Меркса переслідувачі якусь мить стояли, не знаючи, що робити далі.

— Здається, ви когось там поцілили,— мовив, один.— Я чув крик.

— Щодо мене, то я зараз же лізу нагору,— сказав Том.— Ніколи не боявся негрів, не побоюсь і тепер. Хто зі мною? — спитав він, здираючись на каміння.

Джордж виразно чув його слова. Він витяг з-за пояса пістоль, оглянув його й націлився на вихід з тіснини, де мав з’явитись перший переслідувач.

Хтось із найхоробріших подався за Томом, а тоді вся ватага й собі полізла на скелю. Задні підштовхували передніх, і ті мусили рухатись набагато жвавіше, ніж їм того хотілося. Вони просувались усе далі, й десь за хвилину кремезна Томова постать показалася майже на краю провалля.

Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік. Та, навіть і поранений, він не відступив, а, заревівши, мов. оскаженілій бугай, перескочив через провалля.

—,Е ні, друже,— мовив Файнес, раптом виступаючи наперед і штовхаючи Тома своїми довгими ручиськами.— Ти тут нікому не потрібен.

І Том загримотів у провалля. Він пролетів усі ті тридцять футів, чіпляючись за дерева, кущі, пеньки й каміння, аж доки, геть побитий, із стогоном гепнувся додолу. Він, напевне, убився б на смерть, якби не зачепився одежею за віти великого дерева, що трохи послабило падіння. І все ж удар був досить сильний і навряд чи приємний для Тома.