Язиката Хвеська

— Комарів ганяти — легко! — посміхнувся Бойко.

Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною.

Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні.

— Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, — він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. — Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він — від неї, результат все одно один — мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, — Саша обвів рукою довкола, — пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево.

— Якого коньяку? — вирвалося в Максима.

— Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно — «Курвуазьє»?

— Тобі аби все про курву, — буркнув Артем.

— Для чого він це зробив? — не зрозуміла Ірина.

— Аби я, Ірочко, знав, — чесно признався Артем. — Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце.

— Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, — пояснив Саша. — Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння.

За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька — Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав.

Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців.

— Я зрозумів, — промовив він нарешті. — Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому.

— Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. — додала Іра.

Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки.

— Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари…

— Про Окуджаву всі чули, — відповів Бойко дещо ображено. — Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися.

— А мої — ні, — вставила Ірина. — Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали?

— В нього, Іро, пісня така була — про кісточку винограду, яку треба закопати в землю і з неї виросте лоза. Що там виноград: картоплину закопай — виросте клубень. З будь-якого зернятка може за рік вирости пагінець, трава крізь асфальт пробивається! Невже з вилитої пляшки коньяку в землі нічого не лишиться?

— А ви, значить, переконані — повинно лишитися?

Ірина завелася. Тепер їй уже не здавалося — вона була просто впевнена, що ці двоє граються з ними в якісь свої ігри. Ось тільки просто порозважатися, причому — в такий дивний спосіб, Саша з Антоном навряд чи хочуть. Та грошей із них з Максимом вони збивати так само не збиралися. В те, що дорослі люди можуть бути аж такими диваками, Іра Бойко повірити не могла.