Язиката Хвеська

Тим часом Максим Бойко реальну загрозу своєму життю так до кінця і не усвідомив.

Зате зрозумів інше: факт володіння купою грошей, по суті — скарбом, який налічує один мільйон доларів США, не лише п'янить, а й навпаки — витвережує. Хміль випарувався з нього остаточно вже тоді, коли він перераховував купюри в останній, сотій пачці. Сто перетягнутих гумками цеглинок по десять тисяч доларів у кожній. Це все належало йому. Це послана вищими силами нагорода за всі страждання останнього часу.

Та разом із тим у тверезу голову почали приходити тверезі думки. І першою, ясна річ, була така: від Ірини мільйон доларів не приховаєш. Таємниця можна берегти від усього світу, тільки не від рідної дружини. Яку Максим навіть попри всі прикрощі останніх тижнів усе ж таки любив. Була б вона випадковою коханкою — гори все вогнем, не треба їй нічого знати.

Проте за час, що Максим знав свою жінку, він так само розумів — перевиховати її не вдасться. Вже сама необхідність тримати язика за зубами змусить її проговоритися швидше, ніж це траплялося з нею звичайно. Тоді як Бойкові менше за все хотілося, аби весь Київ знав про те, що в нього є мільйон доларів і за яких обставин він цей мільйон роздобув.

Із замисленим виглядом Бойко почав неквапом кидати пачки доларів одну за одною в сумку.

Казати не можна, не говорити — теж.

Що робити?

Коли всередині зникає остання пачка, вираз Максимового обличчя вже змінився. Розгубленість поступилася місцем зосередженості.

Він уже знав, що робити. З Іриною треба терміново миритися, спробувати поговорити з нею по-людські вже після замирення, і, значить, замирення повинна бути… скажемо так… не зовсім звичайне.

Не зовсім звичайне…

Гроші для того, аби влаштувати Ірині воістину казковий вечір, у нього тепер були. Звичайно, тоді мільйон уже не буде повноцінним мільйоном, та краще витратити якусь частину на власну безпеку, аніж втратити все.

У тому, що від примирення з Іркою залежить і його, і навіть її особиста безпека, Максим Бойко вже не мав жодних сумнівів.

Застебнувши сумку, він швиденько підхопив табуретку, дістався до антресолів, повикидав із них коробки, забиті барахлом невідомого призначення, сховав там сумку, щільніше підсунувши її до стіни. Потім поставив коробки на місце, перевів подих, вмостився у кріслі і взяв мобільник.

Не міг згадати потрібний номер відразу. Пошукав серед купи подарованих йому за роки візиток, знайшов потрібну, набрав номер.

— Привіт, це я. Впізнав? Ага, не впізнав, багатим буду. Макс Бойко. Ось бачиш, таки буду багатим… Слухай, мені потрібна допомога. Нічого серйозного, але… все ж таки серйозно. З дружиною погавкався. Ні, «ну її на фіг» — не той формат. Хочу зберегти сім'ю, в нас і так розлучень забагато… Ага, так слухай…