Капітани піску. Габрієла

— Я піду і побуду певний час з малокерійськими індіанцями — безпритульними в Аракажу.

Малокерійські індіанці-безпритульні були в Аракажу, як капітани піску в Баїї. Вони мешкали під мостами, крали і бились на вулицях. Суддя у справах неповнолітніх Олімпіо Мендоса був добрим чоловіком, завжди намагався, як тільки міг, залагодити конфлікти, дивувався кмітливості тих хлопчаків, які жили, мов дорослі, розумів, що цю проблему неможливо по-справжньому розв'язати. Він розповідав письменникам про дивовижні пригоди своїх неповнолітніх підопічних і в глибині душі любив хлопчаків. Але журився, що не може допомогти їм. Коли ж поміж малокерійських індіанців-безпритульних з'являвся хтось новий, суддя відразу ж знав, що прибулий з Баїї, і дістався сюди на поїзді зайцем. А коли зникав хтось із індіанських хлопчаків, суддя знав, що той пішов до капітанів піску в Баїї.

І ось рано-вранці поїзд із Сержіне прогудів на станції Калсада. Ніхто не прийшов проводжати Кангасейро, бо він скоро мав повернутись. Він просто збирався трохи побути серед малокерійських індіанських хлопчаків і забути про баїянську поліцію, яка його так відшмагала канчуками. Він заліз у товарний вагон, що був відчинений, і сховався серед тюків. Незабаром поїзд рушив, потягся дорогою, що вела в рівнину сертану, у провінцію Індіа Нордестіна. Біля глиняних хижок — жінки й дівчатка. Напівголі чоловіки обробляють землю. Дорогою, що йде паралельно залізничній колії, гонять череду волів і корів. Пастухи-вакейро підганяють криком тварин. На станціях продають солодку кашу з маніоку й проса і солодкі коржі.

Кангасейро вдихає запах сертану, милується ним. На маленьких станціях продавали з лотків сир і рападуру[18]. Забуті краєвиди сертану знову перед очима сертанця Кангасейро. Роки, прожиті в місті, не знищили в нього любові до бідного й чудового сертану. Ніколи не був він міським хлопчаком, таким, як Педро Куля, Гульвіса чи Кіт. Він завжди був чужаком у місті, з іншою вимовою, він розповідав про Лампіана, називав його «мій хрещений батько» і наслідував голоси звірів з сертану. Колись його мати мала ділянку землі. Мати була кумою Лампіана, і тому поміщики не чіпали її землі. Та коли Лампіан пішов у сертан Пернамбуко, фазендейро захопили материну землю. Вона подалася в місто шукати справедливості і вмерла в дорозі, а Кангасейро сумно пішов далі. Він багато чому навчився в місті серед капітанів піску. Він зрозумів, що не лише в сертані багатії погано ставляться до бідних. У місті — теж. Кангасейро знав тепер, що бідні діти нещасні скрізь, що багатії переслідують їх і верховодять усюди. Іноді він посміхався, але ніколи не переставав їх ненавидіти. Через Жозе Педро він довідався, чому Лампіан не довіряє священикам. Ненависть, яку збудило в ньому місто, призвела до того, що він полюбив свого хрещеного батька Лампіана понад усе. Навіть більше, ніж Педро Кулю.