Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
— Ви добре до нас ставилися, падре. Ви — гарна людина. Ми не забудемо вас…
Вони не пізнали Тичку, коли той з'явився у чернечій сутані, підперезаній довгою мотузкою. Падре Жозе Педро сказав:
— Ви знайомі з братом Франсіско зі Святого сімейства?
Вони дивилися на Тичку присоромлені. Але Тичка всміхався. Він був худий, схожий на аскета. В одязі капуцина він здавався ще вищим.
— Він молитиметься за вас… — сказав падре Жозе Педро.
Він попрощався і ввійшов у вагон. Потяг гуде, його гудок наче прощання. З вікна падре бачить хлопців, вони махають руками, беретами, старими капелюхами, ганчірками, що правлять їм за носовички. Стара, яка опинилася навпроти нього і хотіла почати розмову, лякається, побачивши, що падре плаче.
Гульвіса тепер рідко з'являвся на складі. У нього гітара, він складає самби, вже дорослий, стало більше одним волоцюгою на вулицях Баїї. Ніхто не має такого вільного життя, як волоцюга. Гульвіса проводить день, тиняючись у доках, на базарі, а вночі відвідує свята макумби на пагорбах і в Солом'яному містечку або ж кандомбле. Він грає на своїй гітарі, їсть і п'є, закохує в себе вродливих мулаток, причаровуючи їх своїм голосом і музикою. Нерідко він зчиняє бійки, а коли поліція переслідує його, ховається у складі серед капітанів піску.
Тоді він грає для них, сміється й регоче з ними, ніби він все ще один із них. Між тим Гульвіса потроху відходить від банди, як виростає. Коли йому минуло дев'ятнадцять, він уже не повернувся, став справжнім волоцюгою, одним з тих мулатів, які люблять Баїю понад усе і проводять своє життя на міських вулицях. Ворог багатства і ворог праці, друг свят, музики і мулаток, волоцюга, забіяка, майстер капоейри, що спритно орудує ножем, і злодій, коли треба, Гульвіса співає пісню про волоцюгу з добрим серцем, пісню, яку він склав сам майже про себе. Він обіцятиме дівчатам, що виправиться, що піде працювати, але назавжди лишиться волоцюгою. Стане одним з найбільших бешкетників у місті. Наступні капітани піску любитимуть його, захоплюватимуться ким, як сам Гульвіса колись любив і захоплювався Божим Улюбленцем.
Спливло чимало часу.
Одного разу Педро Куля ішов містом з Безногим. Вони зайшли у собор на площі П'єдаде подивитися на золоті речі, а мимохідь витягти гроші у якоїсь богомолки. В цей час у церкві нікого не було, лише група бідних хлоп'ят і монах-капуцин, який учив їх катехізису.
— Так це ж Тичка… — сказав Безногий. Педро Куля подивився. Знизав плечима.
— Ну то й що? Безногий теж подивився.
— Не подасть він нам ні копійки…
— Нічого, прийде день, він теж стане падре… Нам слід було б триматися разом.
— Доброти замало, — зауважив Безногий. І додав: — Тільки ненависть…
Тичка не помітив їх. З терплячістю і лагідністю він навчав галасливих хлоп'ят законам катехізису, і двоє капітанів піску вийшли, похитуючи головами. Педро Куля поклав руку на плече Безногому:
— Ні ненависть, ні доброта. Лише боротьба.
Рівний голос Тички лунав у соборі. Голос ненависті Безногого лунав біля Педро Кулі. Але він сам не чув ні того, ні того. Він чув голос докера Жоана де Адама, який розповідав про його батька, загиблого в боротьбі.
Пісня кохання старої діви
Кіт розповідав, що стара діва дуже грошовита. Вона була останнім нащадком багатої родини, мала десь років із сорок п'ять і була негарна й неврастенічна. Казали, ніби в неї є кімната, повна золотих речей, брильянтів та інших коштовностей, котрі її родина нагромадила за довгі покоління. Педро Куля був переконаний, що звідти можна витягти чимало вартісного. Гонзалес, власник заставного закладу «0–14», давав за такі речі чималі гроші. Педро Куля запитав у Безногого:
— Ти зміг би туди проникнути?
— А чом би й ні?
— А потім вліземо туди всі…
У складі почувся сміх. Кіт саме вибрався на побачення з Далвою. Безногий заявив:
— Завтра вранці піду.
Стара діва відчинила двері. Вона мала тільки одну служницю, стару негритянку, яка теж ніби була частиною спадщини, бо жила вже в цій родині років із п'ятдесят. Стара діва гордовито поглянула на Безногого:
— Що тобі треба?
— Я бідний сирота, кульгаю. — Він показав свою ногу. — Не хочу жити з крадіжок ані жебрати… Може б, у вас знайшлась для мене якась робота? Я міг би ходити купувати щось для вас…
Стара діва не спускала з нього очей. Хлопчик… Але не доброта озивалася в ній… Дуже давно, коли вона була ще дівчинкою, служив у них в домі хлопчик на побігеньках. Гарно було… Але її брат підстеріг їх і хлопця того прогнав. Зараз брата вже давно немає, і прийшов інший хлопчик проситися взяти його в дім.