Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Я так полюбила розпитувати дорослих і переповідати їхні історії, аж мама організувала була мою власну програму на кабельному телебаченні, яка, щоправда, існувала недовго. Шоу «Дівчача розмова» записувалося у вільній оглядовій кімнаті поруч з маминим приймальним кабінетом. Рожева картонна конструкція, поцяцькована в густий квітковий орнамент та сердечка ховала за собою гінекологічне крісло. На програмі я брала інтерв’ю в таких світил, як Кім — персональна тренерка моєї мами, бодібілдерка з коротким, зібраним у хвостик, світлим волоссям, і блискучими й оранжевими від штучної засмаги кінцівками. Я ловила першу-ліпшу пацієнтку в коридорі і просила/вимагала, щоб вона стала гостею мого «дуже важливого, дуже популярного, дуже дотепного телешоу»[7]. Погодилася приголомшлива кількість людей. Мама відмовилася від телешоу не через низькі рейтинги (бо в нас не було жодних рейтингів), а через те, що їй знову знадобилася оглядова кімната. От тобі й Голлівуд, крихітко!

Коли моє телешоу закрилося, я почала вести щоденник. Він був наповнений розвагами геніального дитяти: «Джеймі Белські-Брайлі на 11 балів з 10 привабливий»; «Я б вийшла за Люка Перрі, побавилась би з Джейсоном Прістлі та вбила б Аяна Зірінґа (бє)»; «Я боюся виходити з кімнати, бо мої батьки репетують і я не хочу їх бачити, але я також ДУЖЕ хочу ВИЙТИ З КІМНАТИ, бо мама попереджала, що світ кишить ґвалтівниками і вбивцями, які хочуть мене викрасти і, здається, один із них саме намірився проникнути до моєї кімнати через вікно! Як мені утекти?». Щоденник став безпечним місцем, де я могла бути вразливою й писати про те, як мені відчувався світ: насильницьким, бурхливим, незрозумілим і загрозливим.

Щоденник належав тільки мені, ховала я його в запасі цукерок під ліжком. Якось подруга нашої сім’ї увійшла до кімнати, коли я саме щось у нього записувала. Вона проголосила себе «вікканською відьмою» й колись «прокляла» мого батька, та я чомусь довіряла їй як єдиній «нормальній» дорослій, яку знала. (Наочна демонстрація того, що мені бракувало адекватних дорослих до вибору, нє?) «Що це в тебе там?» — запитала вона. Я зізналася, що веду щоденник, де записую про все недобре довкола мене. Мої батьки щойно почали розлучатися, й пишучи в моєму маленькому фіолетовому-зеленому щоденнику, обтягнутому тканиною з гротескним квітковим орнаментом, я відчувала бодай якесь полегшення. «Яка ж ти молодець, що ведеш щоденник, сонечко, можна глянути?» Прохання було трохи дивне, але й усе те, що коїлося в нашому домі — теж. Я погодилася. Поки вона проглядала сторінки, читаючи мої таємниці, мої побрехеньки, мою правду, мене пронизувала одна думка: НІ, НІ, НІ, ЦЕ МОЄ!