Позичене обличчя

Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.

— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.

Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.

Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.

— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.

— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.

— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.

— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.

— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!

— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.

— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?

— Так.

— Чому?

— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.

— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?

— Ні.

— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.

Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.

Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.

Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.

Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.

— Куди веде ця дорога? — Девітт обернувся до Лайн та інспектора.

— До Чезвіка, — відповіла Лайн. — Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.

Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.

— Що, коли це зробила сама Лайн? — раптом сказав О'Брайн.

Така думка не полишала і Девітта.

— Але навіщо це їй? Важко пояснити.

О'Брайн кивнув головою.

— Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.

— Я не п'ю.

— Ти ба! — здивувався О'Брайн. — Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?

Девітт усміхнувся:

— Теж ні.

— Мені це, відверто кажучи, не подобається! — Інспектор скрушно похитав головою. — Хіба це життя?