Позичене обличчя
- Автор: Аддамс Петтер
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Станіслав Репях
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Позичене обличчя». Краткое содержание книги:
Пригодницькі твори письменника з Німецької Демократичної Республіки Петера Адамса зажили широкої популярності у читачів багатьох країн. Вони захоплюють не лише гостротою сюжету, а передовсім тавруванням породжених капіталізмом злочинів і пороків.
— Ви любите прогулянки на парусному човні?
— Що?
— Відповідайте! Так чи ні?
— Так, дуже люблю, якщо… якщо, звичайно…
— Тоді ви знаєте, що таке морський вузол?
— Так, але…
– Єдине, що змушує мене сумніватись у вашій вині, це надто велика кількість доказів проти вас, — уголос подумав Девітт. — Але час повідомити поліцію.
Обидва пішли до телефону. Девітт набрав потрібний номер. Обізвався заспаний жіночий голос. Трубку взяла дружина інспектора О'Брайна. На Девіттове запитання, чи може він поговорити з її чоловіком, відповіла, що його викликали до Чезвіка, але вона спробує з ним зв'язатися. Девітт поклав трубку і наказав Еррісові йти за ним. Прийшли у кімнату Ерріса. Під матрацом справді лежав пістолет. В обоймі не вистачало одного патрона, дуло почорніло від пороху.
— Ви можете це пояснити? — спитав Девітт.
— Я випробував зброю. Але якщо ви не вірите, то мені, зрештою, однаково, — промовив Ерріс.
— Якщо випадково знайдеться ще один труп і в ньому сидітиме куля такого ж калібру, я віддам вас у руки закону, незважаючи на те, що ви гідна співчуття людина!
— Ви, певно, маєте себе за великого розумника! — Ерріс презирливо скривився. — Можливо, хтось і лежить закопаний з такою кулею в тілі. Але як ви доведете, що саме я вбивця? Хіба не могли викрасти мій пістолет?
Девітт глянув на аркуші, розкидані по підлозі:
— Що ви там понаписували?
— Пусте! Своєрідна хроніка… тутешнього життя. Що ірландці роблять удень і вночі, про що думають, мріють… Та ще кілька віршів…
Ерріс сів на ліжко, схилив голову на руки, заплющив очі. Внизу все ще було тихо. Девітт підняв один з аркушів і прочитав:
«І сліпий боцман мріє: небо ясне, таке прозоро-ясне, що навіть удень при сліпучому сонці мерехтять зорі. І він вірить: липка кров знову стане бистрою, мов джерельна вода, і червоною, як смородинове вино, зашумує, задзюрчить по його венах, і він знов стане молодий і вродливий; гарна королівська донька усміхнеться до нього… Отак мріє він, шамкаючи беззубим ротом, не розуміючи, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною шкірою богів…»
Ерріс лежав боком на ковдрі, його одутле обличчя закам’яніло. Девітта раптом охопила байдужість до всього, відчував гостру тугу за своїм будинком у Кейп-Флурі, за садом, за стежкою до озера, оточеного старими буками.
Пронизливий крик повернув його до дійсності. Девітт стрибнув до дверей і чимдуж помчав сходами вниз.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
На порозі кімнати Енн, прикипівши поглядом до повішеної, стояла молода жінка в сірому дорожньому костюмі. Девітт упізнав її одразу. То була середульша з трьох сестер, білява Лайн. Вона щойно ввійшла до будинку: біля її ніг стояла валізка, на підлогу впала рукавичка.
Девітт кількома словами пояснив Лайн, хто він. Вона ввійшла до пивного залу. Тільки тут Лайн ніби збагнула, що сталось, і розридалася.
Проте дівчина опанувала себе напрочуд швидко: вона розповіла Девіттові, що прибула вранішнім поїздом з Дубліна, і додала, що вчинок Енн їй абсолютно незрозумілий. Правда, останнім часом Енн була дуже стурбована, забагато пила, але хто б міг подумати, що вона може вчинити таке, заподіяти собі смерть…
— Я не вірю, що це самогубство, — з притиском проказав Девітт.
— Що? Гадаєте, її хтось убив? — наче вжалена, підскочила Лайн. — Хто ж міг це зробити?
— Той, кого добре знала ваша сестра і кого ви теж, напевне, знаєте.
Лайн зняла капелюшок і потерла чоло, наче в неї боліла голова. Коротко підстрижене розпатлане волосся робило її схожою на школярика, котрий довгий час уникав перукаря. Але круг очей дівчини помітні були старанно загримовані зморшки, очі налиті втомою і смутком, а м'який чуттєвий рот виказував розчарування і гіркоту, — все це старило її. Здоров'ям вона теж, либонь, не могла похвалитися: безкровна шкіра, під очима сині глибокі півкола.
— Не знаю людини, котра мала б якусь причину вбивати Енн, — мовила вона тихо. — У неї не було ворогів.
— Чия це перлина? — Девітт підніс камінець до її очей. — Ви повинні знати. Гляньте, як міниться проти світла, — то чорна, то червона! Чия вона?
— Не знаю, — відповіла Лайн після хвилинного роздуму. — Де ви її взяли?
Девітт пояснив. Дівчина знову сказала, що ніколи раніше її не бачила.
— Вашу сестру вбив той, хто почувається тут, як риба у воді, і вбив тому, що вона щось знала. Що б це могло бути?