Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очi! — весело додали тi, що коло бiйницi заступами та лопатами працювали.
— Запорошить! — завважив, усмiхаючись, i пан сотник. — А ви ще, хлопцi, приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок дiстануться непроханi гостi.
— Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, — постановив Шрам — зналий запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння.
— Вiрно! — змiцнив i пан сотник. — А ось, Шраме, я ще мiркую у цi закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними гирлами).
— Чого й краще! — згодився Шрам. — Коли б навiть i гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.
— А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, — пояснив сотник.
— Потiха, та й годi! — додали з реготом ближчi чуприни.
— Тривайте, братцi! — укинув з тривогою сивоусий козак. — А де ж нашi баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято!
Всi сполошилися й оточили дiда кружком.
— Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! — загомонiли довкола.
— Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! — почувся з пiтьми голос хорунжого. — Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж, проклятi, — по три пари волiв ледве тягнуть.
— Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, — завважив пан сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. — Ти от, Шраме, упорядись з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний!
— Коло баб'ячого? — засмiявся Шрам. — Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!
— Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! — зрадiли козаки своїм любим i погладили ласкаво по мiдяних пащах.
— А в мiстечку що дiється? — спитав хорунжого сотник.
— А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається- пiдновляють окопи, розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди.
— Добре, промовив пан сотник, — так ми до свiту геть-геть улаштуємось i вхитримося ще й вiдпочити, поки вилежуватись будуть вельможнi панята. Ну, а у млин пiд лотоки на чати готуються?
— Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловiк з левенцiв та тридцять з охочих…
— О? То чудесно! — заспокоївся сотник. — Дружнiше, хлопцi, метнiться, напружтесь та кiнчайте роботу!
Всi заметушились. У хмурiй пiтьмi, завiянiй ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвiтку з лiхтарiв ледве мрiлися широкi плечi та могучi розхристанi перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженiла негода; лютував вiтер; холодний дощ, а то й ожеледь аж рiзали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою походжали, немовбито душної лiтньої ночi, чекаючи до розмови коханку.
Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край своєї мажi i мовив:
— Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей — i кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд перед бенкетом смикнуть оковитої. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, — у лiвий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих, — це задля випаду до потреби… щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та слухайте ще, братове, — у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать набоїв на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба-погибель: адже їх — ворогiв i поганцiв — як сарани, цiлi хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору, промовив:
— Ну, дорогi мої друзi i браття, — за святу вiру, за волю, за нашу матiр Вкраїну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умiємо за праве дiло стояти, як ми умiємо весело й умирати.
— Покажемо, пане сотнику, покажемо! — розлiгся дружний галас навколо.
— Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.
— За твоє здоров'я, пане сотнику! — всi вiдгукнулися радо i по черзi, з повагою стали до кашовара пiдходити.
За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим, сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi густими потугами згромаджувалась пiхота.
На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збруї виїхав граф Потоцький i зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його i були сповитi мертвим покоєм, глянув навколо i здивувався, що й досi ще нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на здобут мiста рушити.
— З такою рванню та ще церемонiї вигадав? Послать миттю татар i розчавити вiдразу гадюк у їхнiм кублi, — спалахнув Потоцький.
— Татари зреклися вiд штурму, — вiдповiв обозний.
— Гiєни падлючi! — процiдив з злобою гетьман. — Тiльки на падла збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда добули, — я хочу ниньки обiдати в замку.
Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.
— Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? — спитав сотник, занудившись чеканням.
— Уже на шляху готуються, дурнi, — вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку, дозволь менi першому привiтати їх гостинцем.
— Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога, — згодився сотник, смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.
— А славно обмерзли голощоком окопи, — завважив вiн, глянувши, — от для ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.
— Так, так! — вiдiзвався й Шрам. — Михайло святий нам спомiг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до ставка, а другим — до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим, i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи, якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i сурем, напасники рушили весело, оглядно.