Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій
- Автор: Калинець Ігор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-244-2
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій». Краткое содержание книги:
Вперше збірка поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу» під назвою «Поезії з України» вийшла 1970 року у Бельгії у видавництві «Література і мистецтво» в оформленні Богдана Сороки, без відома і без дозволу авторів. Зробило це видавництво з двох причин, «щоб врятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчости молодого покоління, та — щоб культурні кола світу дізналися, якої якости і якого змісту українську культурну творчість придавлюють окупанти України».
Сьогодні як ніколи актуальним є перевидання цієї оригінальної книги, що й робить з великим задоволенням літературна агенція «Піраміда».
В оформленні книжки використано графіку Богдана Сороки.
Сьогодні як ніколи актуальним є перевидання цієї оригінальної книги, що й робить з великим задоволенням літературна агенція «Піраміда».
В оформленні книжки використано графіку Богдана Сороки.
Перейти на страницу:
Відьма
Гасає вітер свавільно на майдані за ринком,
де кози пасе остання в містечку відьма,
де імператор чортополоху здивований прикро,
що сонну імперію непрошений гість відвідав.
— Не за горами зима, — журиться відьма козами.
З левади, де зорі пасуться, найпахучіше сіно.
Та коня де дістати, і дишель зламався у Воза,
а на віник тепер, ік старості, ледви чи б сіла.
Як реп'яхів, не позбутися надокучливих мислей,
що минувся той час — навіть вже не присниться,
коли до Великого Воза запрягався місяць
і відьмі привозив сіна цілу копицю.
Ходорів 1967
Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту,
се весільне коловання сонця, яке не добачаєм.
Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради —
вдарили на сполох великодніми дзвонами.
Отож не пудьмося спросоння: а що нам буде?
Застановімося ліпше, хто ми і для чого ми.
Чи ми земля, якої давно не любим,
чи дюралюмінієві крила, до яких ще не доросли?
Ми за коловоротом, попрощали нас верби,
що, як наші бабуні, у чорному отченаші.
Вертаючи з танцювальної зали, вимкнули хлопці транзистори
і колоруч церкви поколували опівночі гагілки.
Вечірня
Співав дід на крилосі тропарі й кондаки натхненно,
як Мишуга, що вичаровував солодко Йонтка арію.
Із трухлявих ґонтових бань сталевих хрестів антени
висилали дідовий голос херувимам до раю.
Тремтіла єдина зоря зеленим оком радіо,
вливалися солов'ї і липи тріщали в ефірі.
Зачарований Саваоф, завмерши за хмар балюстрадою,
щонеділі святе дозвілля приносив діду в офіру.
При місяці зачиняв паламар, як святий Петро, церкву,
певний, що ніхто в світі краще заспівати не зміг би.
Увечер дід перед золотим язичком люстерка
з голови скидав і клав на дно скрині крисаню німбу.
Різдво
Я сьогодні новонароджений,
я відцурався брезклого віку.
Починаю в яслах із козами
румигаги кометні віники,
смакувати молошне літепло
незайманопервісної цноти.
Очищений від поліпів політики,
перебираю зоряні чотки.
Я знайшов себе у країні колядок
на шорсткім солом'янім килимі.
Наді мною калиноуста Лада
схилилась вишневою калиною.
Церква
Тріщали предвічні зруби,
летіли ґонти, як пір'я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори,
востаннє хиталися бані,
вмирали ясно і гордо,
так, як вмирають останні.
Це умирали століття,
це помирало прекрасне…
З розпуки дробилися на дровіття
золоті грона іконостасу.
І шукали між бур’янами
вічний спочинок ікони.
І плакала в недотрощеній рамі
гуцульська мадонна.
І Юр, в невідомім двобою
втративши руку і списа,
піврозтятою головою
востаннє навкруг дивився,
як довго стояв ще реквієм
і як лягав він на трави,
на осиротілі смереки
густим непрозорим трауром.
Дитинство
Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,
ще досі у вухах той вітер свище.
А коли це було? За Чорного Петруся,
що на міській поливальниці нісся,
як фараон на колісниці.
А було це за самоврядування Соломки,
що котив перед собою живіт, як бочку пива.
Хоч снилася бургомістрові вежа з дзиґарями,
піяв на його магістраті сусідський півень.
А було це тоді, коли на горі Стінці
під Великдень з’являлися монастиря частоколи,
І дзвін, затонулий у річці Дзвінці,
вдосвіта бамкав, аж поки до нього на дно
не пішли мої срібні кола.
Коляда
До маленької Звенислави прийшла коляда
із звіздарем і торбою, що все помістить.
Мучить Звенислава бабусю: дай і дай
з ялинки ночі медівник місяця!
Перейти на страницу: