Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Діти здебільшого прагнули від дорослих не так виконання своїх забаганок, як простого визнання свого права відчувати так, як їм відчувається, а не так, як мало б відчуватися на думку батьків.

Наприклад, перед уроком дитина влаштовує мамі скандал і з плачем заявляє:

— Не хочу більше ходити на музику!

Більшість мам відразу ж реагує неправильно:

— Неправда, ти хочеш.

Або:

— Ти ж сама хотіла, що трапилося?

Або:

— Стільки вже відходили, не вигадуй дурниць!

Чи ще гірше:

— Подивися, он Марійка теж ходить і не плаче.

І так далі. Безкінечні «ти не можеш бути втомлена», «ти щойно поїла, навіщо тобі цукерка», «скільки можна говорити одне й те ж — ти будеш ходити на музику», «мені б хтось приділяв стільки уваги, коли я була маленька».

А Христина просто говорила, дивлячись на зсутулені плечі дитини:

— Ти втомлена. Був важкий день?

І здебільшого цього вистачало. Дитина відразу ж виходила зі ступору й починала розповідати, що день був справді важким, і Оксанка обзивалася на перерві, а вчителька несправедливо записала зауваження їм обом, і з математики була важка контрольна, а з сольфеджіо знову не вдалося нічого підготувати. Але завершення, як правило, виявлялося несподіваним для матері, бо дитина раптом збиралася з силами й сідала за інструмент, більше не згадуючи про намір кинути музику. Адже йшлося не про те, щоб справді кинути музику, а про те, щоб звернути на себе увагу, щоб її почули, поспівчували, не заперечували її відчуттів.

Дуже рідко Христині доводилося зустрічатися з батьками, які навчилися зосереджуватися під час спілкування з дітьми на тому, що головним тут є взаємна радість від спілкування, від того, що вони проводять разом час, а не виконання якоїсь глобальної педагогічної програми. Коли батьки були налаштовані саме на приємність, а не на виховний процес, то й виховний процес проходив легше та невимушеніше, як додаткова, а не основна мета.